Дуже стандартна історія. Коли гопнік, що булить малечу, вдома страждає від насильства. Судячи з усього, може й сексуального. І от отримавши чергову порцію вдома приходить і забирає у першачків бутерброд із сиром. Отак і Путін. Його принизив Трамп з танкером. А він “орєшніком” по сплячих українцях. Мужньо відповів… І не зізнаватись же, що це все через сексуальне приниження у морі від Трампа…

“Орєшнік” – нова лякалка путіна. Психологічний удар цієї вундерваффе націлений не так на нас, як на Європу.  Раніше таку роль покладали, як приклад, на “іскандери”. Тому й удар саме по Львову. По-перше, хочете заводити контингент на захід України? Буде отак. По-друге, якщо “орєшнік” за 10-15 хвилин долітає до Львова, то за скільки до Варшави чи Берліна? Пара хвилин уже не принципово

Щоб скрасити приниження від захоплення своїх танкерів, росіяни, як завжди, стали бити по цивільних. Цілеспрямовано направляли дрони прямо по житлових будинках. Вбили в Києві чотирьох людей. І ось серйозно, вони цим пишаються. Вважають, що це робить їх великою державою. Що тепер не так соромно за те, що втерлися та злякалися американських спецпідрозділів.

У нас відбувся зсув символічного в бік бажаного та уявного. Коли президент говорить не про “кров, піт та сльози”, а про “мир на 90%” він виконує функцію бажання, і не наближає суспільство до реальності, а віддаляє від неї. Це призводить до того що в психоаналізі назвали б механізмом розщеплення. Люди знають, що війна триває, але чують “все майже закінчилось”. До чого це призводить? До позиції: “Я  знаю, що в країні війна, але поводжуся так, ніби Не Знаю” – це та гра, в яку певна частина суспільства продовжить грати й у 2026-му, бо так її задає дискурс новорічного звернення. Коли держава не вводить закон реальності, то суспільство втрачає можливість адаптуватися. Тоді будь-який прорив реальності в життя суспільства – мобілізація, жертви, поразки, сприймаються як ЗРАДА… Війна – це справа дорослих, але той, з ким говорять як з дитиною може втратити навичку бути дорослим.

“Выйдите из Донбасса, и все закончится”. Так у перекладі з російської звучить обман. У перекладі на українську, на англійську, німецьку, французьку та, власне, будь-яку мову світу. Невже тоді їм досі хтось вірить? На жаль. Бо досі надто часто правди уникають, називають це дипломатією, хоча це просто брехня в костюмах. І тому на Україну – тиск, так. І тому ми боремось так. І доводимо, здавалося б, давно очевидні істини, що після окупації Криму, захоплення частини Донеччини та Луганщини, повномасштабного вторгнення 24 лютого, після Бучі, Маріуполя, Оленівки та всього, що робить Кремль весь цей час, вірити їм на слово – це просто вирок. Вирок спільній міжнародній безпеці. І кожному лідеру, який просто має захищати свій народ.

Підсумовуючи 2025-й, цей рік досить суттєво змінив ситуацію на полі бою. Найскладніша, на мою думку, історія – поява в масштабі оптоволокна. Поки однозначно ефективних рішень щодо протидії таким дронам немає. Кардинально змінилась тактика противника. Мова йде про інфільтрацію ворожих груп, які проникають в тил, навіть не вступаючи в контакт з передньою лінією наших сил. Далі ворог накопичується, прорізає логістику, руйнує систему оборони тощо. У комплексі з величезною кількістю дронів це створює дуже складну ситуацію для української армії… Наступний рік очевидно, буде не легше. Нам доведеться адаптуватись до постійних змін і вдосконалюватись, інакше ми не матимемо жодних шансів. А якщо буде перемирʼя (на яке я б не сподівався) – працювати треба буде ще більше!

Ми вже чуємо заклики відмовитися від НАТО. А як? Це норма Конституції, гарантом якої є президент. Коли він заявляє, що ми відмовимося чи не відмовимося – він не може самостійно ухвалювати такі рішення. Конституція не змінюється за місяць – два. Є процедура, розрахована на кілька сесій. Скоро в парламенті стільки депутатів не буде, скільки треба голосів для конституційних змін… Я хочу подивитися, хто буде це підписувати та чи взагалі буде. Росія вже говорить, що президент не легітимний. Теоретично це може підписати спікер. Але чи підпише це хтось із парламенту – для мене питання відкрите. Я не знаю людину, яка підписала б капітуляцію і здачу територій, розуміючи уже на прикладі Будапештського меморандуму, що це не мир, а короткочасне перемир’я.

Хочеться нагадати, що ми на фінішному етапі. На фінішному етапі грудня. Ми ще ніколи не були так близько до завершення грудня, як є сьогодні. А завтра станемо ще ближче. Це результат роботи цілої низки небесних світил, але окремо хотів би подякувати Сонцю, Місяцю і, звісно, нашій рідній планеті Земля. Памʼятайте, ми наближаємо початок січня як можемо. Працюючи та сплячи 24/7. Big beautiful 2026 обовʼязково настане, але якби мене послухали раніше, то він настав би вже давно. Я дочекався 8 попередніх нових років, і обовʼязково дочекаюсь 9-го! Боже, бережи терплячих! ̶К̶і̶н̶е̶ц̶ь̶ Початок уже близько!

Західні медіа вже поспішили оголосити: “90% суперечностей між Україною і Росією вирішено”. Це звучить клікбейтно, але не має нічого спільного з реальністю. Бо мета Росії залишається незмінною. У довгостроковій перспективі — знищення української державності. У короткостроковій — окупація Донбасу. Позиція Києва залишається жорсткою і недвозначною: жодного визнання окупації — ні де-юре, ні де-факто. Коли помічник Путіна Юрій Ушаков цинічно заявляє, що Донбас Росія отримає “або переговорами, або війною”, стає очевидно: мова не про мир, а про шантаж. Тоді виникає ключове запитання — чи можливе припинення вогню при такому підході?

У лексиці Путіна зʼявилася призабута ніби “Новоросія” – апетит, як відомо, приходить під час їжі!.. Термін “Новоросія” у політичному плані виглядає достатньо розпливчастим й створює для російського президента величезні можливості щодо нових вимог… А згадав він про “Новоросію” зараз, тому що вирішив, що американці “хитаються” та від них можна вимагати чого завгодно. Ну а як тоді мирний процес, про відновлення якого так багато кажуть останні тижні? А ніяк. Останні заяви Путіна якраз і демонструють, що для нього ніякого мирного процесу не існує в природі й він використовує візити американських посланців виключно для затягування часу, продовження війни й посилення територіальних і політичних вимог.