Суржик і безпутні жінки з Макондо пробралися на сцену Харківського театру ляльок (відео)

Маленьке українське селище Макондо — на сцені Харківського театру ляльок. 

Тригодинна із довжелезною назвою вистава, в якій скомпоновані події, що тривали впродовж ста років. Навіяна творами латиноамериканських письменників, але оповідає про події в маленькому українському СМТ. Ось така прем’єра під назвою «Історія роду, який згубили марні надії, бойові півні та безпутні жінки» відбулася в Харківському театрі ляльок.

Перші кроки Хосе Аркадіо виконує під пильним наглядом його супровідника — актора Володимира Мельника. Лялька називається «вивідною» і може, наприклад, побігти, помахати руцею, або взяти якийсь предмет.

Майже всі актори в виставі мають по кілька ролей. Із кожним таким персонажем, пояснює Володимир, треба спершу налагодити контакт. Окрім того, що спочатку майстри «підганяють» механіку управління лялькою під руку актора, із нею треба ще мати ментальний зв’язок.

Окрім цього парубка, Володимир ще «оживив» на сцені його брата та працівника бананової компанії.

Піднімаємось на верхній поверх. Тут образи з уяви творців вистави набувають матеріальності.

Майстерня — перше місце, куди приходить режисер, після виникнення ідеї створити постановку. Художниця вистави Наталія Денисова зізнається: це її найулюбленіший процес — вигадувати світ, де співіснуватимуть персонажі, яких теж ще належить вигадати. В цій виставі ляльки зроблені за технікою пап’є-маше.

Ідея вистави із такою великою кількістю персонажів зародилася ще перед першим локдауном. Художники, яких в майстерні десятеро, виробляли ляльок навіть вдома. Робота над створенням сценічного селища Макондо відбувалася невпинно — каже Наталія. Хоча інженер-механізатор, що дозволяє лялькам рухати кінцівками, тут лише один.

Проте, відмічає Наталія, велика робота лежить на акторах. Бо завдання художників — подарувати ляльці так звану «емоцію тиші», а вже актор та режисер втілюють у персонажі цілу палітру з переживань та відчуттів.

Таку характеристику виставі дає виконувачка ролі матері сімейства — Урсули. Зважаючи на те, що п’єса з Латинської Америки переїхала до українського селища — їй став притаманний суржик.

Адаптувати твір режисерці Оксані Дмітрієвій допомагали дві сучасні українські драматургині — Лєна Лягушонкова та Катерина Пенькова.

«Наші диваки» — так називає героїв вистави режисерка. Всі вони мріють побачити море, але впевнені, що місце, де живуть зараз — найщасливіша точка на планеті. Тут ще ніхто не помирав та не хворів. Тут заборонена зброя та ворожнеча. Але всі герої мають спільний недолік: не пам’ятають минулого і намагаються переписати історію. Тому із покоління в покоління на цей народ звалюються негаразди та біди.

Прем’єрну виставу в цьому сезоні ще можна буде побачити 16 липня.