Місце зустрічі розлучених війною: репортаж із переправи у Старому Салтові

Місце зустрічі розлучених війною людей – саме так називають переправу через річку Сіверський Донець у Старому Салтові.

Ще під час окупації місцеві мешканці почали перевозити людей човнами. А зараз, після контрнаступу ЗСУ, охочих дістатися іншого берега побільшало в рази. Човнами переправляють тонни гуманітарної допомоги, велосипеди, мотоцикли, газові балони та багато іншого. А на березі своїх родичів зустрічають сім’ї, які не бачилися від початку війни. Подробиці – в сюжеті МГ “Об’єктив”.

До повномасштабної війни біля річки Сіверський Донець у Старому Салтові проводили час тисячі людей – на риболовлі чи купанні. Нині тут важлива транспортна переправа на човнах, адже єдиний міст через річку вже давно зруйнований.

Артем Листопад, кореспондент

Міст фактично перебитий на дві частини. Звідси добре видно, що дістатися з одного берега на інший за допомогою автомобіля чи іншого транспорту неможливо. Тому люди користуються водною переправою – дістаються з одного берега на інший і навпаки за допомогою човнів.

Мешканці населених пунктів та сході Старосалтівської громади залишилися фактично відрізаними від частини Харківської області.

Дмитро Кутовий, волонтер, координатор медійної платформи “Kharkiv Media Hub”

Хотімля, що входить до Старосалтівської громади, Петрівське, там далі за Бугаївку – дуже багато селищ у напрямку Вовчанська, вони фактично відрізані від своїх родичів, від частини своєї власної громади, бо треба об’їжджати або по печенізькій греблі дуже далеко, через Печеніги далі та їхати на Хотімлю. Дороги вздовж водосховища практично немає, на жаль.

Міст перебили ще за часів окупації. І щоб люди могли отримувати їжу та інші потрібні речі, місцеві жителі взялися за організацію переправи. За допомогою човна та весел Антон почав перевозити людей під час окупації і навіть у період масових обстрілів. Чоловік працює й зараз.

Антон, волонтер

Веслами веслували, потім люди подарували нам двигуни. І все перевозимо, все, що тільки можна.

Мотоцикли й велосипеди, газові балони, одним словом, дуже багато різних речей Антон у змозі доставити на інший берег. Це знає і В’ячеслав, який привіз на автомобілі свій двоколісний. Чоловік збирається вперше побачити, що наробили окупанти у його будинку на іншому березі. Звичайно, якщо там взагалі хоч щось залишилося.

В’ячеслав, мешканець Липців

Нині велосипедом через переправу, а потім до Бугаївки тут 9 кілометрів. Оце буде перша радість, як мене там обчистили: квадроцикл у мене був, катер, мотор додатковий.

В’ячеслав і сам перебував в окупації. Війна його застала під Липцями. Там, каже, пережив справжнє пекло. Його будинок бомбили, він дивом вижив, перебуваючи у підвалі. Був час, коли вже прощався зі своєю родиною. А напередодні контрнаступу росіяни запрошували його до свого БТРу.

В’ячеслав, мешканець Липців

Мене росіяни постійно витягували, щоб я поїхав. Давай ми тебе на броні вивеземо до Росії, ти тут загинеш. Але я категорично ні, у мене навіть не було думки про те, щоб з ними здригнутися. І коли зв’язок уривався, треба було попрощатися з близькими, реально говорив, ну вибачте там.

Волонтери допомогли переправити не одну тонну гуманітарної допомоги. Те, що везуть вантажівками, можуть перевезти на човнах. Цього разу, наприклад, до Хотімлі передають майже 400 коробок із засобами гігієни.

Наталія Зова, волонтер “Товариства Червоного Хреста”

З продуктами ніби стабілізувалося, а ось гігієни не вистачає. Є для чоловіків окремо, для жінок. Це мило, рідке мило, шампуні, зубні щітки, зубні пасти, пральний порошок є.

Хотімля повертається до мирного життя, каже староста округу Олена Леонець. Проте одна із послуг, яку досі не можуть отримати люди з деокупованого села – психологічна підтримка.

Олена Леонець, староста Хотімлянського старостинського округу

Так, нам пощастило, у нас уцілілі будинки, у нас немає загиблих. Але ж люди відрізані. І навіть був такий випадок, що у вас городи цілі, садили. Але ж на городах не виростають крупи, сіль, цукор, борошно. Така послуга, яка до нас ще не дійшла, – це психологічна допомога. Той психологічний тиск, який у людей був під окупацією. Це відбивається у поведінці.

Не лише отримувати, а й допомагати іншим. Цей принцип притаманний багатьом українцям, впевнена мешканка селища Вільча Марина. Жінка везе продукти з деокупованих територій – своїм дітям до Харкова, а також – до Полтави і навіть іноді до Києва.

Марина, мешканка Вільчі

Усе-таки ми українці, ми такі, щоби не падати духом, ми не просто мовчали і їх боялися, орків. Ми орали, садили картоплю, цибулю, знаєте, як у селі люди живуть. Косили, прибирали. Трималися, знаєте, своїм прикладом показували, щоб люди щось робили, а не сиділи, впадали у відчай. Он напахали картоплі, яблучок, всього. Ось веземо своїм дітям.

Поки Марина вантажить свої продукти, неподалік не може наобійматися сім’я, яка була розлучена майже рік. Перебуваючи в окупації у Вовчанську, Анатолій разом із дружиною були без зв’язку, вони й не підозрювали, як почувалися їхні діти.

Анатолій, мешканець Вовчанська

– Софіє, рада дідуся бачити?
– Так.
– А як же, мої рідні, мої любі, мої золоті. Дуже люблю їх. Ну, ми з Вовчанська, а діти у Харкові живуть. Теж, як війна була вони поїхали, виїжджали. Тепер приїхали в Харків, дім теж розбитий.

Одна річ – переправити вантаж, а зовсім інша – зробити людей щасливими, кажуть волонтери. Переправу в Старому Салтові можна назвати місцем зустрічі розлучених війною сімей. Жодна гуманітарна допомога не замінить обійми дорогої людини після довгих місяців справжнього жаху. Це безцінно.