“Зрозуміла, що я не зможу”: як працює староста селища за 6 км від ворога 📹

“Як звичайна людина, яка має страх, я боюсь. Ми бачимо та чуємо, як летять “шахеди” над нами. Бачимо дрони. І якщо ти йдеш в чистому полі, навіть ніде й сховатися. Просто йдеш, читаєш молитви, віриш, все буде добре”, – так розповідає про свою дорогу на роботу та додому староста Одноробівського старостинського округу Оксана Пуніна.

Одноробівка, де Оксана живе разом із чоловіком, – селище Золочівської громади на Харківщині. Від його центру до держкордону – близько 6 км. Зараз поїзди не їдуть не тільки в Одноробівку, але й у центр громади – Золочів. Маршрути скоротили через постійну загрозу атаки безпілотників.

“У нас був соціальний проєкт – перевезення автобусом. Це гуманітарна місія “Проліска”. Вона мала можливість до нас приїздити та в сусідні села, поки не було дронових атак. Вони здійснювали безплатне перевезення. І люди могли з наших сіл добиратися до Золочева. А з Золочева вже до Харкова йде рейсовий автобус. Залізничне сполучення в нас не працює з 2022 року. Плюс минулого року влітку нам в Одноробівці розбомбили міст. У нас немає тепер дорожнього сполучення. Якщо, наприклад, добиратися на роботу, людям потрібно або великий шлях по ґрунтовій дорозі десь об’їхати, або під мостом переходити. Отак разом якось ці труднощі долаємо, щоб можна було продовжувати працювати та жити”, – ділиться староста.

“Три села повністю пусті”

Пані Оксана стала старостою у 2020 році. Тоді, до російського вторгнення, у 15 населених пунктах Одноробівського старостинського округу проживало 1654 людини.

Зараз залишилося 230.

“Три села в нас повністю пусті, в яких проживали люди до війни. Це Андріївка, Сотницький Козачок і селище Муравське”, – перелічує керівниця.

Назва “Сотницький Козачок” відома далеко за межами Харківської області. Це село неодноразово фігурувало у звітах американського Інституту вивчення війни. Адже у 2024 році російська армія спробувала прорвати держкордон у цій локації. На той час у селі залишалися 34 людини. Вони до останнього відмовлялися евакуюватися. Зрештою виходити з-під обстрілів довелося пішки, покинувши все майно та автівки. На мапі DeepState Сотницький Козачок досі залишається червоним, тобто окупованим росіянами.

Одноробівка, на відміну від більшості прикордонних населених пунктів Харківщини, не була під російською окупацією жодної хвилини. Ба більше, у 2022-му сюди навіть приїздили переселенці, згадує староста.

“До нас, у наш округ, приїздили з міста Харкова та з Золочева. Тому що наприкінці лютого та в березні більше були обстріли в Харкові та Золочеві. І наші села навпаки, приймали рідних своїх: і в Сотницькому Козачку, і в Баранівці, й в Одноробівці. Приїздили до бабусь-дідусів, селилися в будинках, які були пусті. З Харкова навіть люди були незнайомі нам. Вони й в Одноробівці квартири просили, проживали. І це було включно десь до квітня місяця. У середині квітня в нас були, наприклад, в Одноробівці перші “прильоти”. І тоді люди почали вже потихеньку виїздити. Десь з 20 квітня основна маса людей виїхала з Одноробівки, з Баранівки”, – згадує Оксана Пуніна.

“Можемо на пару днів виїхати – відпочити морально, та повертаємося”

Зараз в Одноробівці живуть 37 людей. Серед тих, хто не поїхав, попри обстріли, – сама пані Оксана  та її чоловік.

“Наші всі рідні, батьки наші, виїхали з села і з округу. І ми можемо, наприклад, до них поїхати на пару днів відпочити хоча б морально – і повертаємося знову додому. Ми ще думаємо. Ми не знаємо, що і як нам зробити правильно, щоб і не покинути свій будинок, і роботу, і бути більше в безпечному місці, – ділиться староста. – Я зрозуміла, що я не зможу – виїхати та покинути людей. Тому що хтось повинен же з ними працювати. Хоча це й дуже важко, тут знаходитись. І страшно, й дуже небезпечно. Небезпека ще більше посилюється. Якщо раніше це були обстріли чимось важким (були й поодинокі, і частіше), то за ці два роки в нас додалися дуже щільні дронові обстріли, дронові атаки, “молнии”.  Це вже наражає на небезпеку навіть, щоб дійти від дому до роботи та назад повернутися”.

“Щороку з людьми щось трапляється”

Оцінка Пуніної щодо посилення небезпеки в прикордонні повністю збігається з оперативними зведеннями. Начальник Золочівської СВА Віктор Коваленко лише у квітні десять разів повідомляв про різноманітні “прильоти” по Одноробівці. Здебільшого ворог тероризує село “молниями”. Але були й КАБи, й FPV. І це лише те, що “впало”. Небо над селищем неспокійне набагато частіше, адже з території РФ залітають “шахеди”, які далі сунуть на Золочів, Богодухів, Харків або ж углиб країни.

Видео: Оксана Пуніна

Сама староста потрапляла під обстріл у 2022-му, в часи Харківського контрнаступу. Везла з колегами хліб із Золочева до сіл свого округу.

“Снаряд, який прилетів, слава Богу, був безосколковий. Загорілася сусідня машина, й одразу перекинувся вогонь і на нашу машину, бо вони поруч знаходилися… Подивилися, що ми цілі, руки-ноги цілі, у когось кров була, шум у голові. І ми по полю – по полю, трошки зійшли з траси, потім на гору. Коли дійшли, побачили машину з нашими друзями, і вони змогли нас довезти до Одноробівки. І, звичайно ж, тоді звернулися в лікарню, де нас могли оглянути та надати медичну допомогу”, – пригадує Пуніна.

Жінка тоді отримала крововилив, акубаротравму та контузію. Один з її колег – розрив барабанної перетинки.

“Колеги мої неодноразово потрапляли під обстріли. У мене колега загинув. Наш директор Одноробівського будинку культури. У позаминулому році біля свого домогосподарства порав худобу. Прилетів снаряд, і так влучив йому, що смерть була, мабуть, миттєвою. І його, на жаль, немає. Дуже гарна людина була. Чоловік цей був підтримкою для мене та для нашого всього округу. І, на жаль, немає. І цивільні в нас загинули люди на території. Поранення отримала дівчинка. Ще одна дитина загинула, на жаль, також за цей час. З 2022  року по цей рік у нас якось щороку з людьми щось трапляється. Це дуже важко, дуже боляче”, – ділиться пані Оксана.

“Багато таких питань, які я не можу вирішити”

Зростання небезпеки разом із відсутністю електрики та газу поступово “вичавлює” людей з українського прикордоння.

“Зараз ситуація вкрай важка. Наші сусідні округи страждають. За ці дні та тижні багато людей евакуювалося. Інші повідомляють, що вони будуть виїжджати – в Золочів, в Харків. Тобто триває така міграція. Ми всі сподіваємося, що буде все добре, й ми повернемося, але ми реально оцінюємо ситуацію”, – підкреслює Пуніна.

Вона зізнається: коли йшла на вибори старости, не могла й уявити, що доведеться працювати в подібних умовах.

“На сьогодні багато таких питань, які я не можу вирішити через те, що це й не моя компетенція, і просто неможливо. Тому що відсутність електроенергії, відсутність газу – це залежить від різних факторів. Це й служби повинні мати доступ до нашої території, й різні дозволи. Наприклад, воду ми можемо закачати. Нам для цього потрібно, щоб генератор працював – заправити, і хоча б людям зробити постачання. Але, окрім цього, ми ще можемо попросити допомогу, наприклад, тією самою питною водою. Нам нещодавно допомогли та продовжують допомагати. Координаційний центр, різні волонтерські організації привозять. Якщо не можуть у саме село доставити, то до Золочева. А ми тоді вже потихеньку людям розвозимо. От так потихеньку-потихеньку вирішуємо. Я себе, можна сказати, так і виховала. Мені рідні кажуть, що я змінилася. Стала не те, що жорсткіша. А більш вимоглива – і до себе, і до людей. Допомогло те, що я не сама. Якби я була сама, я б не знала, що мені робити. А так поруч люди, які мене підтримали та продовжують зі мною працювати, то це мені надає сил”, – відзначає пані Оксана.

“Найближчим часом не зможемо навіть піти полюбуватися квітами в лісі”

При цьому зізнається: тримає емоції в собі, але виплесне – коли війна завершиться.

“Я, мабуть, плакати почну, бо я розучилася плакати. Я дуже рідко даю волю емоціям. Бо я хочу це зробити, щоб випустити те, що в мене всередині знаходиться. І не завжди в мене це виходить. І я при людях намагаюся не показувати свої емоції. Розчулитися можна. А як от люди, знаєте, – покричати, ридма поплакати, от це людині необхідно. Бо я ж жінка: мені хочеться займатися спортом, мені хочеться десь піти потанцювати, щоб виплеснути оцю енергію. Ми ж могли до війни з дівчатками зустрітись, займатися після роботи фітнесом, десь піти трошки. А я розумію, що ми найближчим часом не зможемо навіть піти полюбуватися квітами в лісі. Я на ставку не знаю коли останній раз була. От такі прості умови, які не тільки я переживаю, а й усі люди майже в Україні. І хочеться вірити, що колись воно закінчиться і ми зможемо пережити ці нормальні людські емоції”, – ділиться староста з українського прикордоння.

На питання, чи балотуватиметься ще, якщо війна завершиться та будуть вибори, пані Оксана відповідає обережно: “Я б хотіла працювати на цій посаді, мені дуже подобається працювати з людьми. Але ми не знаємо, як буде завтра, як сьогодні навіть буде”. Попри це вже мріє, як братиме участь у відбудові.

“Звичайно, оцінюю реально, що в села це не так швидко прийде. Але я бажаю, щоб були якісь вливання – і донорські, і, може від влади, щоб люди могли відбудувати свої домівки. Більша частина людей повідомляє, що хоче проживати в нашому окрузі. Є такі ідеї: щось не просто побудувати, а щоб було для людей похилого віку якесь місце відпочинку, щоб дітки якісь, якщо повернуться, могли навчатися. Ми розуміємо, що, можливо, вони будуть їздити в сусідній округ у школу, якщо в нас не буде, щоб для них були створені умови. От хочеться. Я себе, наприклад, бачу в цьому. Найголовніше – це вижити сьогодні, і потім реалізувати це все в життя”.