Собаче життя

Я бачу їх щоранку, коли веду сина до дитсадка. Їй за 60, вдягнена вона в кошлатий фіолетовий берет та потерту старомодну коричневу дублянку, на ногах – утеплені колоші, якими вона човгає брудним обледенілим тротуаром.

— Синочка, пішли. Ну пішли, синочка! – голос її ніжний і благальний. — Шо, не хочеш? На ручки тебе взяти? Іди на ручки, мійманюній!

Він – пухнастий коричневий пекінес, на вигляд уже досить старенький. І, схоже, вік остаточно зіпсував його характер. Він демонстративно стоїть на місці, чекаючи, поки бабуся сама підійде і візьме його на руки.

На якийсь час вона завмирає, схиливши голову вбік, потім покірно йде, притискає його до грудей і несе додому.

Чи помічали ви, що собачники, переважно похилого віку, називають своїх домашніх вихованців «синочок», «дочечка» чи «дитинка», а себе кличуть «мамочка» чи «таточко»? Часом чуєш такий скрипучий голос, обертаєшся зацікавлено – і бачиш мопса, таксу чи собачку якоїсь взагалі невідомої тобі породи в модному яскравому комбінезоні.

Якось я пішла до лікаря в приватну клініку. Поки чекала своєї черги, на лавці біля мене сіла сімейна пара. Він – високий і худий, як жердина, вона – низенька і огрядна. Обом – за 70. Побачивши їх, охоронець, що куняв у куточку, враз оживився.

— З собаками не можна, — підскочив він до чоловіка.

— А де тут собака? – щиро здивувалася його дружина.

— А це що? – охоронець кивнув на її благовірного.

З-під його куртки виглядала морда чіхуахуа.

— Це наш синочок! – обурився чоловік.

— Все одно не можна, треба було залишити його вдома. Це ж, — тут охоронець побожно повів очима вгору, — медичний заклад! А ви сюди з собаками.

— Він не заразний, ми його щотижня купаємо! – втрутилася жінка.

— Почитайте правила, з собаками сюди не можна! – не вгавав охоронець.

Вони сперечалися ще хвилин із десять. Потім підійшла її черга і вона зайшла до кабінету, а він разом із «синочком» гордо вийшов на вулицю. Охоронець голосно зітхнув і повернувся на своє місце.

Я не дуже люблю зиму. Зима – це постійно холодні руки і ноги, це слизькі тротуари, якими йдеш і паралельно шукаєш очима місце, щоб упасти з якомога меншою шкодою для організму, це мокрий ніс і обвітрені щоки. Але є у зими один незаперечний плюс – з її приходом залишки життєдіяльності собак на доріжках, узбіччях і просто траві міняють свій агрегатний стан, і більше не треба боятися ступити кудись не туди. Чесно, за сімнадцять років, що я мешкаю в Харкові, я лише лічені рази бачила, щоб господарі прибирали за своєю «дитинкою». І коли настає весна, це особливо помітно. Крок вправо чи вліво з тротуару – і ти ризикуєш нарватися на торішню собачу «бомбу» чи «міну», яка проявилася з-під снігу. Але приходить літо, і все – часом дуже підступно — ховає трава. Аж до наступної весни.

Або великі собаки без повідця і намордника. Чи падає у вас серце в п’яти, коли на вас з усіх своїх чотирьох біжить подібна тваринка, а господар десь на 50 метрів позаду кричить «Не бійтесь, він не кусається», не роблячи жодної спроби зупинити свого песика? У мене падає, хоч я, начебто, ніколи й не боялася собак.

Щодня ми з сином зустрічаємо їх дуже багато. Руду таксу в рожевому наморднику – я жодного разу не бачила її без нього, стареньку дворнягу, схожу на сардельку на тоненьких ніжках, яка вже ледве ходить, кремового мопса, що кумедно підхрюкує, веселого спанієля, який хоче поцілувати усіх, хто трапляється йому на шляху.

«Чим більше пізнаю людей, тим більше я люблю собак», — кажуть, першим цю фразу вимовив Генріх Гейне.

«Намагаюся любити і людей, і собак», — відповім йому я. Хоча іноді це мені погано вдається. Бо життя часом буває аж занадто «собачим».