• Субота 04.02.2023
  • Харків
  •   -2°С
  • USD 36.57
  • EUR 40.17
  • 🟢

Ми точно не стали зламаними. Харків незламний – психолог про харків’ян

Інтерв'ю   
Ми точно не стали зламаними. Харків незламний – психолог про харків’ян Фото: Павло Велицький

У подвійному інтерв’ю МГ “Об’єктив” експерти з міста-Героя Харків відповіли на найпопулярніші питання щодо нормального та ненормального під час війни.

Що робити, якщо захлинаєшься від розпачу, бо втратив роботу? Коли час ухвалити рішення про еміграцію або про повернення до Харкова? Чи нормально постити позитивні фото у соцмережах під час війни? Чи нормально ненавидіти та розглядати фото трупів ворогів? На ці та інші питання відповіли: Данієла Ікім, регіональна координаторка із психосоціальної підтримки Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України та Олексій Косолапов, начальник сектору психологічного забезпечення Національного університету цивільного захисту України.

Інтерв'ю психологів міста-героя Харків

“Тут і зараз більшість живе та працює на адреналіні”

– Чи змінила ця війна українців? Якими ми стали? Мудрішими? Більш впевненими в собі чи зламаними? Більш чутливими чи, навпаки очерствіли? Що в нас стало краще, а що гірше?

Данієла Ікім: Ця ситуація нас зміцнила, загартувала. Ми точно не стали зламаними. Харків незламний. Я думаю що, це випробування, яке нас робить сильнішими. Для більшості  – це все ж таки можливість показати свій характер, і показати свою силу, розкрити свій потенціал. Звичайно, що і зараз, і після того, як збройний конфлікт закінчиться, буде дуже багато запитів на психологічні консультації та на різні терапії. Тому що вплив,  який зараз завдає ця ситуація, він буде проявлятися в нас навіть через певний час. Навіть через рік – два. Але тут і зараз більшість живуть і працюють на цьому адреналіні. І лише потім, коли це все скінчиться, всі масово ринуть за професійною допомогою. Але зараз більшість беруть себе в руки і просто роблять, тому що мають робити, бо інакше ніяк.

Олексій Косолапов: Війна однозначно кожного з нас змінила. Але, на жаль, війна не закінчилась. Ми ще не перемогли, і зміни ще будуть тривати. У який бік зміни?  До війни я читав аналітичну статтю по соціології. Мені закарбувалися в пам’яті, що там давали загальну психологічну оцінку віку українців. Це 12  – 13 років. Тобто це підліток. Основні риси: інфантильність, невміння приймати відповідальність за своє життя, віра в те, що хтось дорослий вирішить проблеми.  Коли ми зіткнулися з нападом, всі ми подорослішали. Це коли ти береш відповідальність за своє життя, за життя сусідів, своїх близьких, взагалі  за країну. За нашу екзистенцію. За те, як ми будемо жити далі. Що стосується окремих рис, мені хотілося б сказати, що всі люди змінилися в кращий бік. На жаль, ситуація набагато складніша.

«Якби всі ці місяці ми жили лише в бомбосховищах, наша психіка не витримала б»

– Чи є нормальна поведінка в умовах війни й така, яка нормою не є?

Д.І.: Нормальна поведінка – це ховатися, коли ми чуємо сирену. Не нехтувати правилами безпеки. На прикладі Харкова скажу. Бачу тут часто, як люди такі: «Так, ми з Харкова, ми незламні». Насправді, краще сховатися. Нас часто засуджують, що в Харкові люди розслабились. Ходять до кафе, в кіно, парки. Але це нормальний процес адаптації. Якби всі ці місяці ми жили лише в бомбосховищах, наша психіка не витримала б. Навіть коли ми бачимо, що людина заплакала, закричала або навіть впадає в істерику, ми повинні прийняти ці емоції. Бути поряд і, наскільки можливо, допомогти їй.

Війна у Харкові 2

О.К.: Мабуть, усі ми бачили різні реакції. Перший день війни, п’ята ранку. Я знаю випадок, коли людина прокинулась від вибухів і знову намагалася заснути: “Це не зі мною. Це не реальність”. Хтось, навпаки, впадав в істерику, бігав і не знав, як привести себе в норму. Інші люди намагалися щось планувати, наприклад виїжджати. Нормальне поведінка – це певний діапазон дій. У стані нормальності ми маємо подбати про себе, про родичів. Зрозуміти, яка в нас розстановка сил: що ми маємо з їжі? Що зі зв’язком? Чи заряджено павербанк? Як ми взагалі плануємо найближчий день провести? Невелике планування на день-два говорить про те, що ми якось пристосувалися до ситуації.

«Ненависть забирає частину життя, яка могла б бути заповненою чимось іншим»

– Ненависть під час війни конструктивна чи руйнує? Воїн має бути безжальним? А мирна людина може керуватись гнівом?

Д.І.: Як волонтер Червоного Хреста, я не можу і не коментуватиму почуття ненависті до ворога. Я просто скажу, що гнів – це не найкраща емоція, яка може керувати нами. Гнів, агресія забирають дуже багато енергії. І, перебуваючи в такому стані, ми дуже швидко можемо виснажитися. Тому я радила б, щоб кожен керувався чимось позитивним. Бажання робити добро, бажання допомогти ближньому, підтримати рідних. Позитивні емоції нас також сповнюють. І вони також є поштовхом до нових дій. Наприклад, якщо в людини розбитий будинок, їй потрібно зосередитися на тому, що в неї залишилося.

Війна у Харкові 5

Швидше за все, в неї залишився хтось із рідних, або якась тварина. Саме заради них людина і має рухатися далі. Потрібно шукати шляхи, щоб забезпечити дитину чи собаку тим мінімумом, який може дати ця людина. Буває так, що не залишається нікого й нічого. Але ж людина продовжує жити. Треба намагатися шукати новий сенс у житті.

Війна у Харкові 3

О.К.: Я чимало спілкуюся із військовими. Багато хто з них каже, що бойові дії – це фактично їхня робота. Будь-який професіонал підходить до виконання роботи виважено. Він не допускає сильних емоцій. Чи конструктивна ненависть під час війни? Так, якщо вона стимулює дії. Але що робити з цією ненавистю після війни? Як після війни будувати державу, вирощувати дітей, сіяти поля? Наприклад, уявіть, що у вас є банка, частково наповнена піском. Це означає, що в ній для корисного не так багато місця лишається. Ненависть забирає частину твого життя, яка могла б бути заповненою чимось іншим.

“Ми повинні шукати інші джерела натхнення, ніж задоволення від споглядання трупів”

– Чи нормально отримувати задоволення від фото та відео вбитих ворогів?

Д.І.: Як волонтер Червоного Хреста, я не можу це коментувати. Ми повинні шукати інші джерела натхнення, ніж задоволення від споглядання трупів. Смерть – це в будь-якому разі, смерть. І насолоди від цього видовища я не поділяю.

О.К.: Багато хто може отримати від таких фото певне задоволення. З іншого боку, така реакція може лякати. Чи нормальний я? У чому дисонанс? Справа в нашому вихованні, що має багато спільного із християнськими цінностями. Певні норми моралі нам кажуть, що людське життя – це безперечна цінність. Загибла людина або залишки людини заслуговують на повагу та поховання. Водночас, майже вся історія людства – це історія воєн. Один із римських імператорів сказав: “Труп ворога завжди добре пахне”. Треба розуміти, що таким чином наша психіка намагається налаштуватися на умови, в яких вона знаходиться.

«Треба усвідомлювати, що ми не можемо зробити більше того, що ми можемо»

– Що робити із комплексом провини? Зі своїм почуттям провини перед тими, хто перебуває на лінії фронту, ризикує життям? Як не мучити себе через те, що робиш недостатньо?

Д.І.:У перші дні війни я теж мала цей комплекс. Запитів до Товариства Червоного Хреста – мільйон. Здається, що всі люди світу згадали, знайшли в інтернеті гарячу лінію Червоного Хреста та дзвонять. Десять дзвінків за секунду. І ти не знаєш, що з цим робити. Хтось розповідає, що трасою з Донецька до Харкова розстріляли автобус. А ти – безсилий. Ти не можеш допомогти нічим. Хтось вимагає нереальний для нас перелік ліків. Тому що ми – не фармацевтична організація, яка займається ліками. А люди потребують ліків. І здається, що ти не можеш нікому допомогти. Руки опускаються. Однак, треба усвідомлювати, що ми не можемо зробити більше того, що ми можемо. Ми привезли гуманітарку до Харкова. Допомогли конкретним лікарням. Людям, які ховалися в підвалах, доправили засоби особистої гігієни. Невеликі кроки. Починаєш щось робити й розумієш, що в такий спосіб допомагаєш людям. Кожен із нас повинен усвідомити, що він робить свою роботу. І це вирішує спільну проблему.

О.К.: Розуміння війни у ​​нас було багато в чому нав’язане кіно та літературою. Головна ідея: війна почалася – «кидай свою справу – у похід збирайся». Але в реальному житті ми маємо провести ревізію того, що можемо робити. На початку повномасштабної війни я дивився інтерв’ю з головою патрульної поліції Київщини Євгеном Жуковим із позивним “Маршал”. Це інтерв’ю потім розлетілося на меми. Євген Жуков згадує, як до нього підходили молоді хлопці та питали: «Що нам робити? Давайте, ми хоч щось робитимемо». Він відповів їм: “Хлопці, спершу розберіться самі, що ви можете добре робити, й робіть це”. Люди повинні розуміти, що кожен має певну планку можливостей. Щодо комплексу провини. Якщо почуття провини спрямовує нас від бездіяльності до дії, то у вас все добре, якщо не спрямовує – погано.

«У ситуації війни попросити про допомогу – це нормально»

 – Що робити, коли закінчуються останні гроші та немає роботи? А людину накриває панічна атака: “Я не впораюсь!”

Д.І.: Іти волонтерити. Ця тема була дуже актуальною для Харкова у березні-квітні-травні. Багато хто став волонтерами. По-перше, ти задіяний у соціальному житті, ти не сидиш удома і не згасаєш. По-друге, ти перебуваєш у суспільстві, і є більша ймовірність, що саме в цьому суспільстві за рахунок нових зв’язків знайдеш роботу. Я набирала волонтерів Товариства Червоного Хреста за напрямом психосоціальної підтримки. Усі, хто прийшов, були безробітними. І потім мої волонтери почали знаходити оплачувану роботу. Частина їх працевлаштувалася з допомогою зв’язків, придбаних у нашій організації. Важливе ставлення до проблеми. Можливо, зараз настав той момент, коли ви можете спробувати зайнятися чимось іншим. Тим, чим ніколи раніше не займалися. Коли ж ще, як не зараз?

Війна у Харкові 4

О.К.: Це не панічна атака, це ситуація розпачу. Кожен із нас, напевно, кілька разів з початку війни це відчував. Треба себе стабілізувати. Коли ми спокійні, ми можемо приймати рішення та критично мислити. Щодо ситуації, коли недостатньо грошей, мені здається, що з цим до війни було страшніше. Українці були менш чутливими. У ситуації війни попросити допомоги – це нормально. Наразі дуже велика згуртованість між громадянами.

Рішення про еміграцію має бути свідомим

– На вашу думку, чому деякі люди, незважаючи на загрозу, не хочуть евакуюватися? Потім вони опиняються в жахливих умовах окупації. Усі ми пам’ятаємо про Бучу, Гостомель, Ізюм. Це страх невідомості? Або на кшталт: «та якось воно буде»?

Д.І.:Я виглядатиму дуже теоретично, якщо я скажу, що так, потрібно евакуюватися. Але коли військові просили евакуюватись із Харкова, я теж не евакуювалася. Це особиста справа кожного. Я завжди говорю, що ми повинні з розумінням і гідністю ставитися до тих людей, яким ми допомагаємо. Ситуації бувають дуже різні. Бувало, що люди з окупованих територій евакуювалися просто в домашньому халаті та без нічого, бо не було часу. Кожен має свою історію, і кожен має свою причину, чому вони залишаються. Комусь справді нікуди їхати. Багато хто пропонує знімати квартири. Але яка ціна на орендоване житло? Пропонують жити в гуртожитках чи місцях компактного проживання. Але які там умови? Я особисто жила в цьому центрі Червоного Хреста три місяці, не приїжджаючи додому. У тебе є одна туалетна кімната, а вас десять чоловік. Ти стоїш у черзі половину ночі, щоб просто помитися. Я людей розумію, чому вони не їдуть. Кожен має свою причину. І в жодному разі ми не повинні цих людей засуджувати.

О.К.: Якщо ми проаналізуємо, а хто виїжджав? Це молоде покоління. Ті, які мають автотранспорт, грошові заощадження. Це хлопці, які забрали родичів та близьких. У цьому питанні найбільше непокоїть категорія людей похилого віку, 60+. Жінка, з якою я як психолог працював, каже: «Тут у мене все життя минуло. Напевно, мені лишилося не так багато. Я тут помиратиму». Хіба їхні аргументи не заслуговують на увагу? Ми маємо розуміти, що в таких ситуаціях немає простого рішення. Умовно, можна людину відвезти насильно. А як вона там почуватиметься? Цілком відірваний від усього звичного. Це той вік, коли не почнеш щось нове. Сил недостатньо. Ресурсів недостатньо. Тому це дуже трагічна історія. І тут кожен вирішує сам.

Евакуація з вокзалу у Харкові під час війни

– Чи варто зараз думати про еміграцію?

 Д.І.: Це рішення має бути свідомим. Одна річ, коли ти евакуюєшся за кордон із надією, що через два-три місяці повернешся назад. Інша річ, коли ти туди переїжджаєш назавжди. У будь-якому випадку, там потрібно буде докладати багато зусиль. Ніхто на тебе там на тебе не чекає. Звісно, ​​є винятки. Наприклад, у тебе за кордоном давно живуть мама й тато. І вони тебе просять: «Приїжджай. Тут на тебе чекає і квартира, і робота, і все на світі».

О.К.: Людина має раціонально ставитися до своїх шансів. Куди вона їде? Що вона може робити? Наскільки сильно впаде чи підніметься її соціальний статус? Добре, коли люди мають вибір. Якщо тут безпечно, у деяких містах можна залишитись. Якщо захочеться поїхати – можна й поїхати. Одна моя знайома виїхала до Голландії. Говорить мені: «Я живу в місті, про яке завжди мріяла. Такий, як мріяла, балкон, таке, як мріяла, вікно. Але зараз я радості від цього зовсім не відчуваю. Я хочу додому, до своєї салтівської квартири».

– Є багато переселенців, які вже звикли жити поза домом. Вони бояться нових змін – повертатися додому. Ця фобія нормальна? Чи потрібно повертатись, якщо ще не готовий?

Д.І.: Люди, які виїхали за кордон чи в безпечніші місця України, зробили це не тому, що їм було вдома надто нудно, правильно? Якщо вони ще не готові повертатись, то змушувати їх не слід. У людей, які пережили обстріли, можна діагностувати посттравматичний стресовий розлад. І якщо він ще не опрацьований, то назад точно не слід повертатися. Тож слухаємо свій внутрішній голос.

О.К.: Стан невизначеності та стан, коли постійно потрібно приймати якісь рішення – дуже енерговитратна справа для психіки. Ось людина поїхала. Якимось чином – чи добре, чи погано – але налагодила своє життя. На це пішло дуже багато зусиль. І тут кажуть: вертайся назад. Або, наприклад, людина сама приймає рішення, що коли всі повертаються, то треба і мені повертатися. Тут орієнтуватися потрібно лише на готовність до нового переїзду. «Я готовий завтра знятися та переїхати»? Якщо ні, дай собі час налаштуватися на переїзд, набрати сили і зробити це пізніше. Слід відповідально ставитись до свого психічного здоров’я.

«Квіти однозначно потрібно садити»

– Чи доречно під час війни постити у соцмережах фотки з кафе? Фотки, де ти посміхаєшся? Гарний настрій посеред війни – це нормально?

Д.І.: Якщо, наприклад, ти постиш фотографію з кафе, і при цьому відправляєш гуманітарну допомогу до Харкова, Луганщини чи Донеччини, то чому ні? Якщо ми говоримо про регіони, де йдуть бойові дії, ми самі повинні створювати позитивні моменти для того, щоб підтримувати свій дух. Ми повинні шукати моменти радості для себе. Створювати собі такі моменти, навіть якщо їх на перший погляд немає. Просто для того, щоби емоційно вижити.

О.К.:З погляду етики та моралі воюючої країни – це одна площина. Коли хтось із чиновників, наприклад, нашого міста виїжджав та постив фотки до Instagram із курортів – це огидно. Навіть не обговорюється. Тепер щодо звичайних людей. Якщо пам’ятаєте, наприкінці квітня – у травні в соцмережах у Харкові були досить бурхливі дискусії щодо висаджування квітів у саду Шевченка. Хтось казав: “Давайте ці кошти на квіточки відправимо людям, які постраждали, або нашим хлопцям на передку”. Дуже бурхливі, пам’ятаю, були обговорення. Квіти все ж таки висадили. Яка то була краса. І з погляду проживання складних ситуацій, з погляду психології – це було правильно. Є таке поняття, як почуття безперервності життя. Якщо з нами відбувається дуже страшна подія: війна чи ДТП, дуже часто життя ділиться на «до» та «після». І тут дуже важливо, щоб ми якісь наші звичні речі, маленькі ритуали принесли із собою із цього «до» в «після». Тому якщо ми говоримо про квіти, то потрібно садити однозначно. Тому що виникло відчуття, що в місті залишилися люди, вони працюють. Місто під контролем, все буде добре. Почуття безперервності життя проявляється також у звичці виставляти позитивні фотографії в соціальних мережах.

Є час для роботи, є час поставити все на паузу. Поплакати, залишитися вдома, якщо є можливість»

– Як змусити себе зробити якісь кроки, коли нічого не хочеться робити? Якщо завис між «до війни” та “під час» війни?

Війна у Харкові 6

Д.І.: Слід розпочинати з маленьких кроків. Спочатку привести себе до ладу. Знайти щось, що приносить тобі задоволення. Насамперед, треба підняти свій позитивний емоційний стан. Потім можемо рухатись далі. Пошукати роботу, допомогти іншим. Але насамперед ми повинні подбати про себе. Налаштуватись на добре. Наприклад, я вранці обіймаю свого чоловіка й пишу мамі: «Доброго ранку, мамо», щоб вона знала, що я жива.

О.К.:Пам’ятаю підручник із математики початкової школи. Там був такий токар, який клепав 20 деталей на годину. Субота, неділя – а він клепає свої 20 деталей. Часто я зустрічаю людей, які ставляться до своєї психіки як механізму, що працює без збоїв. Насправді, кожен має певну «батарейку». І вона може сідати. Дев’ять місяців війни кожному з нас було неможливо пройти без наслідків. Слід розуміти, що є час для роботи, а є час поставити все на паузу. Поплакати, залишитися вдома, якщо є можливість. Накопичити сили. У нормальному стані людина може і “50 деталей наштампувати”. Якщо батарея потребує заряджання, ми робимо паузу. Відчуття «замороженості», як і інші відчуття сигналізують, що з нами щось не так. Що робити? Відновлюватись. Спілкуватися з людьми.

Автор: Павло Велицький

  • Категорії: Інтерв'ю, Суспільство, Харків; Теги: , , , ;

  • Щоб дізнаватися про найважливіше, актуальне, цікаве у Харкові, Україні та світі:
  • підписуйтесь на нас у Telegram та обговорюйте новини в нашому чаті,
  • приєднуйтесь до нас у соцмережах: Facebook , Instagram , а також Google Новини,
  • дивіться у Youtube, TikTok, пишіть або надсилайте новини до нашого боту.
  • Ви читали новину: «Ми точно не стали зламаними. Харків незламний – психолог про харків’ян»; з категорії Інтерв'ю на сайті Медіа-групи «Об'єктив»

    • • Більше свіжих новин з Харкова, України та світу на схожі теми у нас на сайті:
    • • Скористайтеся пошуком на сайті Об'єктив.TV і обов'язково знаходите новини згідно з вашими уподобаннями;
    • • Підписуйтесь на соціальні мережі Об'єктив.TV, щоб дізнатися про ключові події у вашій країні та місті;
    • • Дата публікації матеріалу: 18 Грудня 2022 в 19:35;
    • Кореспондент Павло Велицький у цій статті розкриває тему новин про те, що "У подвійному інтерв’ю МГ “Об’єктив” експерти з міста-Героя Харків відповіли на найпопулярніші питання щодо нормального та ненормального під час війни".