Зі студії – на фронт. Історія ведучого телеканалу з Харкова Володимира Мазура

Володимир Мазур, у минулому – головний редактор і ведучий телеканалу «Simon», після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав ЗСУ. Сьогодні він – офіцер служби військової журналістики 13 БрОП НГУ, ведучий радіо «Хартія». Напередодні Дня працівників радіо, телебачення та звʼязку України в інтерв’ю МГ «Об’єктив» колега розповів, як опинився в армії, наскільки цей досвід відповідав очікуванням і як за цей час змінився характер війни.

«Я не уявляв себе в ролі рекрута, на якого покрикують сержанти в казармі»

– Володимире, ми з вами працювали разом ТРК «Simon». Я пам’ятаю наш останній етер перед початком повномасштабної війни. Ви тоді дуже чітко розуміли загрозу з боку РФ. Ви уявляли, чим будете займатися під час війни?

– Абсолютно не уявляв. Я розумів, що загроза абсолютно реальна, і що ворог на порозі. Але напевно, як у великої кількості харків’ян і українців загалом, у мене була надія, що все якось може вирішитися… І, власне, так, від травня 2022 року я на службі…Я абсолютно цивільна людина, 30 років тому закінчив військову кафедру. Десь цікавився, у нас було останнім часом багато гостей на телеканалі, які розповідали про ситуацію, про реформування армії, про накопичення сил, але, звісно, я абсолютно не уявляв собі, чим буду займатися.

Вперше побачив БМП в ангарі у Львові, де нас готували до фронту, наскільки можна це було зробити швидко. Я ніколи не уявляв себе в ролі рекрута, на якого можуть щось покрикувати сержанти у казармі, але зі мною це сталося. Не скажу, що цей досвід я мріяв би ще повторити, але все ж він дуже корисний. І хоч які б не були важкі перші тижні служби, я дуже вдячний всім, хто нас тоді готував до реалій, які виявилися, звісно, абсолютно іншими.

Замість столу – поштова коробка на 30 кг

– До якої бригади вас відправили служити після мобілізації?

– Я проходив службу в 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Це знов таки абсолютне диво, тому що в Маріуполі я був лише один раз. Але бригада проходила доукомплектування, вона була пріоритетною. У мене вже було скерування взагалі на інший напрямок, на північ. Але мене, як-то кажуть, «перебили»: десь пройшла інформація, що я маю відношення до медіа, і я опинився офіцером пресслужби в 56-й бригаді. Замість мікрофона та піджака, камери й затишної студії – ящик на 30 кг від «Нової пошти» в якості столу, армійське ліжко й телефон. Власне, не було більше нічого, тому що служба тільки починала своє становлення. Я навчився робити якісь декорації з нічого, працювати зі світлом. Коли я залишав це місце служби, у нас уже була власна невеличка телестудія.

– Чим саме вам довелося займатися?

– Більшою частиною я бігав з фотокамерою, тому що несподівано виявилось, що я маю до цього хист, і начебто непогані у мене були фотографії. Принаймні їх забирали й до Генштабу, для якихось публікацій, книжки видавали. І виїжджав з бойовими екіпажами на вогневі позиції, знімав репортажі, писав статті та сюжети, робив портретні інтерв’ю.

«Я спостерігач, який збирає інформацію»

– Скільки часу відводили на роботу біля лінії зіткнення?

– Ми приїхали, дві-три хвилини на розгортання – зенітна установка починає працювати. Це дуже гучно. У цей час бігаю навколо, знімаю, про себе думаю, хоч би не наступити на міну-пелюстку. Потім команда «назад» і за півтори хвилини нас там уже немає. Далі ми годину можемо повертатися, і моя задача – щоб техніка доїхала нормально (вона коштує грошей – і все на балансі твоєї служби). А пересування вночі, на повній швидкості. Або інколи сидиш на установці «Град», там же немає, за що триматися, тільки ж відстріляли, воно все гаряче – за трубу не схопишся. І думаєш: ну, хоч би тебе не викинуло десь на швидкості вночі, бо будуть же повертатися і шукати, і це буде тупо виглядати. Тобто твоє завдання – довезти всю цю апаратуру, довезти її нормально, тебе кидає на всі боки, ти якось хапаєшся.

– Серед пресофіцерів є ті, хто дуже вправно користується зброєю, якщо треба відбитися від дронів, можуть вступити навіть у ближній бій. Вам доводилося це робити?

– На щастя, ні, ми не потрапляли в ситуацію безпосереднього контакту з ворогом. Я непогано стріляю, мав навіть якийсь рекорд нашого полігону, але дрони не збивав. Якби я збив «ланцет», був би дуже задоволений.

– Шкодуєте, що вам не вдалося вбити ворога?

– Я не знаю, шкодувати про це чи ні, мені невідомий цей досвід. Я в принципі йшов воювати, але служу й чітко розділяю ці критерії, тому що воюють зараз ті, хто безпосередньо має відношення до ураження ворога, або дуже близько до того. Ті ж самі люди, які збирають дрони, вони воюють. Я більшою мірою спостерігач. І та людина, яка збирає інформацію та доносить її до тих, кому все це ще цікаво – і за кордоном, і в нашій країні. Це моя роль на цій війні. Якби я когось вбив, чесно, не знаю. Це дуже велике випробування – вбити людину.

Дрони витіснили з поля бою артилерію та танки

– На яких напрямках вам довелося працювати?

– Спочатку я був на Донецькому напрямку, де 56-та бригада тримала оборону населеного пункту Піски до кінця літа 2022 року. Початок 2023 року ми зустріли на Гуляйпільському напрямку. І з лютого 2023 року бригада стояла на Бахмутському напрямку, потім це називалося Часовоярський або Краматорський напрямок. Це буда медійно розкручена локація – «фортеця Бахмут». Наша бригада частково перебувала в самому місті, певний час займала частину Бахмутського виступу, і зацікавленість ЗМІ була дуже висока.

– Оскільки ви на фронті з 2022 року, ви спостерігали, як змінився характер війни. Якщо порівняти останній рік на фронті із 2022-м, у чому різниця?

– Я думаю, що навіть ті, хто знаходиться в глибокому тилу, можуть все на собі відчути – я не відкрию Америку. Це тотальне панування дронів. І зараз воно ще поглиблюється, оскільки логістика перекладається на НРК – наземні роботизовані комплекси. Навчилися цінувати та берегти людей. Та, власне, створення певних кіл-зон (тобто, зон, де є стовідсоткове або близьке до стовідсоткового ураження ворога) сприяє тому, що обидві сторони починають використовувати нові методики: як доставляти БК, як воду, харчі, проводити евакуацію поранених за допомогою дронів. Влітку 2022 року ще були моменти, коли можна було зайти на позиції та познімати безпосередньо в траншеях, де стояли наші піхотні частини. Уже з 2023 року це було достатньо важко, а починаючи з Бахмутського напрямку й далі, особливо 2025 рік, це вже практично неможливо.

– А перелом відбувся поступово чи він…

– Я б сказав поступово. Спочатку нас почали тероризувати «ланцети». Власне, ніхто не знав, що з ними робити, потім якось навчилися з ними справлятися. З’явилися КАБи, які теж становили достатньо серйозну загрозу для передніх позицій, позицій в тилу, для командних пунктів. Артилерія якось відійшла на другий план. Згодом перестали виїжджати на дистанцію прямого наведення танки, бо через дрони стала фактично неможлива робота танкістів в класичному вигляді, як ми собі представляємо. На перший план почало виходити маскування, швидке та непомітне пересування.

На радіо «Хартія» будуть програми військового напрямку

– Зараз ви вже служите не в ЗСУ, а в бригаді «Хартія» в Нацгвардії. Що вас вразило на новому місці служби?

– Тут достатньо багато спеціалістів, які виконують дуже велику та серйозну роботу. Медійну, я маю на увазі, бо я знову в медійних структурах знаходжуся. Такі відчуття, що ти – частина великого механізму, який працює злагоджено, як швейцарський годинник, і видає класний результат. Є кодекс «хартійця», є те, що називається «хартійський дух». Це відповідальність, розуміння своєї місії на цій війні та у війську, посилання до традицій війська. Дуже важливо – це поєднання історичного досвіду з тим, що ми робимо зараз.

– Чим саме ви зараз займаєтеся?

– Я віднедавна є частиною команди радіо «Хартія». І ми готуємося до 16 листопада – у День робітників радіо й телебачення починаємо своє цілодобове мовлення в інтернеті. Я відповідаю за програми військового напрямку. У нас нормальні наполеонівські плани, я ведучий вечірнього блоку.

– Поряд із вами в «Хартії» служить відомий письменник Сергій Жадан. Я пам’ятаю ваші довоєнні етери з ним. А Жадан згадав?

– Звісно, що згадав. Ми обмінялися рукостисканнями, обійнялися. Він дуже зрадів, що я тепер теж частина команди. А як я зрадів, що я є частиною такої команди. Все ж таки, працювати поруч із людиною такого масштабу і такого впливу на те, що відбувається у нас зараз, на формування нашої нації та подальшій історії для мене це велика честь і велика радість. Він робить дуже багато. Я щиро, «по-білому» заздрю запасам цієї енергії, тому що він витягує неймовірно багато.

– Як змінила вас служба в армії?

– Я опанував речі, яким, чесно кажучи, і не думав вчитися. Можу поміняти колесо, обшити плівкою або затягнути щось розвалене – і воно буде тримати тепло. Я справляюся з генераторами, бензопилою, яку теж не тримав до армії в руках. Я непогано рубаю дрова, класно готую і готую на дуже багато людей. Я не збираюся там щось про себе вихвалятися, який я там став в армії «Рекс», «танки гриз, як «Барбарис», як то кажуть. Ні, такого не було. Я намагався чесно виконувати свою роботу й обов’язки, що в мене були. Сподіваюся, що це все було добре. Армія змінює людей. Інколи в гірший бік, інколи на краще. Інколи це втома, інколи навпаки  тверда віра і надія, що ми все робимо правильно і все у нас буде добре. Якої, може, в цивільному житті не вистачає. Бо ти бачиш тих людей, які з тобою поруч, бачиш тих воїнів, ти знаєш їхні історії, їхні обставини, як вони тримаються. Ти не можеш собі дозволити бути гіршим за них.

Читайте також: «По Куп’янську у Сил оборони є значні здобутки» – Ахіллес