Харківський історик розповів про свою нову книгу

Володимир Маслійчук – відомий харківський історик, розповів про свою нову книгу «Здобутки та ілюзії. Освітні ініціативи на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII – початку ХІХ ст.».

– Володимире, розкажіть, будь ласка, як до вас прийшла ідея нової книги.

– Дана книжка — це радше наслідок докторських студій. Хоча ідея дослідити початки світської освіти на цих теренах прийшла 2009 р., коли роблячи історіографічний огляд значення освіти та освіченості для українського історіописання, я виявив великий брак досліджень на дану тему. Насправді, поза історією колегіумів та університету студій про низові практики освіти майже не було, постаті, що створювали навчальні заклади чи перші вчителі були невідомими, важливо було дізнатися, як освіта виходить поза церковні рамки, настільки релігійна культура поступається новим віянням і як взаємодіє. Я мав певні заохочення — дослідчу дотацію на вивчення початків світської  жіночої освіти від Наукового товариства Шевченка в Америці та від Канадського інституту українських студій для дослідження процесу постання світської освіти в Харкові (до відкриття університету). Не можу не подякувати цим закордонним установам, що завжди надавали мені підтримку. Паралельно, займаючись іншими темами, я збирав матеріал. Впритул даною ж проблемою зайнявся лише з 2015 р., ставши докторантом Харківської державної академії культури. Власне, сфера моїх досліджень — швидше культурні трансформації. Це — виклики й сучасної доби.

– Який хронологічний період історії України  розглядається у вашому дослідженні?

– Період, який я жартівливо назвав у книжці «Від Розумовського до Розумовського». Тобто від початку гетьманування Кирила Розумовського 1750 р. до відставки з посади міністра освіти Російської імперії його сина Олексія Розумовського 1816 р. Насправді, ця книжка напевно охоплює ширший пласт, власне від Духовного регламенту 1722 р. в Російській імперії, що уніфіковував Церкву та залежну від неї освіту. А за задумами я мав закінчити студію освітніми змінами початку 30-х рр. ХІХ ст., новими вимогами до училищ з 1828 р. та постанням Київського університету 1834 р. Це дійсно рубіжні часи, і я свідомий, скільки всього я не зачепив і не розглянув.

– Чому саме ця тема зацікавила Вас?

– Однією із сфер моїх зацікавлень була історія дитинства та підлітків на цьому просторі. Упродовж 2008 – 2012 рр. вийшло дві моїх праці. Одна досить відома і з відгуками — «Дітозгубництво на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII ст.» (Харків, 2008). Вона поза моєю авторською волею, поширюється у мережі і має кілька рецензій. Інша — «Неповнолітні злочинці у Харківському намісництві» (2011), на жаль, не має такого відгуку, хоча це для мене дуже важлива праця, бо реконструює соціальні механізми за вагомих політичних змін. Займаючись питанням соціалізації, я би змусив зважити на процес навчання (це почасти є в «Неповнолітніх злочинцях…»). Винятковим для мене явищем стали семінари (дослідників історії Центрально-Східної Європи) за керівництва Наталії Яковенко та щорічний всеукраїнский науковий семінар «Проблеми освіти та освіченості в середньовічній та ранньомодерній Україні» за головуванням Максима Яременка в тепер рідному моєму закладі Національному університеті Києво-Могилянській академії. Моя участь у цих заходах не лише закріпила тему, але і виявилися справжньою інтелектуальною школою з багатьма думками і критичними рефлексіями. Я дуже вдячний керівникам та учасникам тих заходів за набутий досвід.

– Як ви збирали науковий матеріал?

– Передусім, я «архівний щур» — це ретроградно, розумію як постать, що викладає історико-теоретичні дисципліни «Історіографію» та «методи дослідження». Але ніде правди подіти, певною мірою належу до тих людей, для яких архівне першоджерело є основним. Можу, щоправда, його досить своєрідно потрактувати, але це вада більшості істориків. Тобто, щороку мандрівки — державні архіви Харківської, Сумської, Чернігівської, Полтавської областей, у яких з різною кількістю та доступом містився матеріал про перші навчальні заклади. Поза сумнівом, основа матеріалів — Центральний державний історичний архів у місті Києві, певна кількість Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Збереженість архівних матеріалів з цієї теми досить непогана, але основна проблема з їх розкиданістю та несистематизованістю. За різними моментами видачі справ та побутових особливостей праці в архівах хочу визнати, що ніколи не мав проблем щодо доступу до інформації. Зараз багато хто нарікає на українські архіви. Для мене ці установи і, передусім, їх працівники завжди робили усе можливе для дослідження і завжди все чітко і ввічливо, завжди йшли на зустріч. Знову ж ця праця і книжка була б неможливою без сприяння й допомоги мого давнього колеги і знавця харківської старовини, видавця Андрія Парамонова. Власне, він забезпечив мене потрібними копіями з Російського державного історичного архіву в Петербурзі, цінними порадами і підтримкою, та й книжка видана у його видавництві «Харківський приватний музей міської садиби».

Так само, моєю «другою домівкою» тривалий час була Харківська центральна наукова бібліотека Харківського національного університету ім. Каразіна. Незважаючи на те, що я багато років як «неуніверситетський» (не є працівником цього закладу), я знову ж таки завдячую насиченістю своєї праці доступом до періодики початку ХІХ ст., чудовим обслуговуванням працівниць цієї бібліотеки. Будучи мандрівним дослідником, я визнаю, що за наповненістю фондів — це чи не найкраща бібліотека в Україні. І дуже прикро було бачити її порожні зали — це небажання читати і навчатися властиве не лише студентами й аспірантами, однак це і нехіть здійснювати якісні наукові проекти численними доцентами та професорами. Інтернет, на моє переконання, не замінить книжку та оречевлену книжкову культуру. Порожня бібліотека — це порожня лабораторія наукових студій, відсутнє місце для зустрічей науковців, свідчення подальшого падіння нашої гуманітаристики поза віртуальністю.

Окремо слід сказати про Харківську обласну наукову бібліотеку ім. Короленка, бо це певний локус, перший світський навчальний заклад («прибавочные классы» (спочатку вважалося, що до Харківського колегіуму), казенне училище у 1768 – 1806 рр. розташовувалися майже на місці сучасної бібліотеки. Символіка місцевостей дуже важлива і сприяє праці. Розумію майбутню критику щодо ролі уяви у праці історика.

– Розкажіть про структуру книги. Про що йдеться у кожній главі, розділах та підрозділах?

– Знову ж я не відійшов від класичних схем, але мені уже докоряють, що знехтував історіографією (радше її стереотипами).  Короткий вступ, розділ з оглядом історіографії та джерел (і те, і те дає підставу для дослідження). Далі — розділ про Лівобережну Україну, власне Гетьманщину, про передумови освітніх змін (найкотроверсійсніша частина через моє зараження Просвітництвом та відсутністю захоплення єзуїтським «ratio studiorum», на якому базувалося і православне навчання в старій Україні) та початки нових віянь (у даному разі це часи впливу на імперську політику родини Розумовських — Олексія та Кирила). Гетьманщина часу великих політичних змін — часу відновлення та скасування гетьманства, спроб уніфікаційних імперських реформ 60-х – поч. 80-х рр. ХVIII ст., це й формування в середовищі місцевого шляхетства «культурного консерватизму» як реакції на ці зміни та доведення своєї особливості. Вияви цього консерватизму насправді гальмували світські освітні нововведення, але пізніше відобразилися на становленні ідеології українського національного руху. Третій розділ — розділ про успіх освітніх новацій в сусідній з Гетьманщиною автономії —Слобідській Україні, козацький устрій де був скасований уже у 1764 – 1765 рр. Освітні нововведення та створення світського навчального закладу були тут успішними. Чому так і як функціонував той заклад — я й намагався дати відповідь. Велика імперська освітня училищна реформа 80-х рр. XVIII cт.  призвела й до великих зрушень щодо відкриття училищ та початків жіночої освіти, в училищах дозволялося навчатися дівчаткам. Власне, про це четвертий розділ книжки. П’ятий розділ (найбільший) знову ж про реформу освіти початку ХІХ ст. — постання Харківського імператорського університету, відкриття гімназій в губернських центрах та повітових училищ, спроби нижчої освіти (як приходські школи), звичайно ж, приватні ініціативи. Та й висновки я назвав «Просвітницькі ілюзії», мої студії досить критичні щодо намірів та здобутків у сфері освіти у досліджуваний час.

 – Де й як створювалася кожна глава?

– Де. In angello cum libello (у кутку з книжкою). Синтез я роблю удома, у власному будинку в селищі Вільшани під Харковом. На подвір’ї, що отримав мій прадід по мамі після поділу великої родини (коріння роду сягають XVII cт. — Микита Калашник був у вільшанській фортеці одним із гармашів). Це одна з найстаріших «прифортечних» частин Вільшани — Шумейківка, з плетивом провулків та вулиць. То ж я живу на околиці цієї частини, біля ярка. Така історичність мене завжди зворушувала. Не скажу, що праця над цією книжкою минала наснажно, як і з попередніми. На ці тривалі студії припало багато особистих травм. Крім усього, мене заводило на манівці. Освіта — чи не найпотужніший вид соціальної комунікації, метод передавання знань та їхньої доступності — призводить до низки «визвольних» проектів: національного, соціалістичного, феміністичного. Уже після мого часу ми бачимо яскраві зародки тих вчень: поява Романтизму, жіночої літератури, проекти масової освіти. Мене цікавили зародки цих процесів, особливо щодо національного. Перші українські поети і письменники (Іван Котляревський, Петро Гулак Артемовський, Павло Білецький-Носенко, Григорій Квітка-Основ’яненко) були надто пов’язані з освітньою сферою. Я навіть взявся за проект «Пробудження нареченої» (власне, за відомим жартом про національних будителів Ернеста Геллнера, що ті вважають, що колись вагома «нація» «заснула» за лихих часів, і варто лише докласти певних зусиль — «розбудити сплячу красуню», «як вона пробудиться в колишній славі та красі») про те, як в Харкові та на Лівобережній Україні збираються словники, пишуться твори народною мовою, окреслюються кордони спільноти та наголошується її окрема історія, знаходиться спільна назва. Це тематика подальших студій.

Як? Знову ж по-різному. Я пішов шляхом підготування низки публікацій, через вимоги для майбутньої дисертації. Це був невірний шлях. Треба одразу було писати цілісний текст. Власне, лише цілісний текст має основну цінність і робота не сприймається уривково. Це одна з непомічених ще рецензентами вад. Йду критикам назустріч.

 – Якими науковими відкриттями ви ділитесь із читачами?

– Історик — дитя свого часу, і вади у сучасній освіті він вбачає у попередніх практиках та початках функціонування світських навчальних закладів. Таких відкриттів чимало і часто вони досить причинкові. Для пояснення ширшого контексту я використав поширений концепт «освітньої революції», характерний для Європи від часу раціоналізації освіти до появи освітньої системи, що майже збігається з моїми хронологічними рамками. Тобто, питома новизна — втягненість у широкий процес, неокреслений певними географічними рамками (хоча я від них дуже залежний). Мені вдалося визначити стратегії здобуття освіти, чітко виявити постання світських навчальних закладів, особливо це стосується  харківських «прибавочних класов». Я прихильник тези, що Харків як університетський центр, передусім, був визначений успіхом тут попередніх освітніх реформ і уже потім — роллю Василя Каразіна та «підтримкою громадянства».

Велика принада — це доволі детальне відтворення початків жіночої освіти, те, чим нехтували попередники. Невдачі приватних ініціатив та поступове обмеження доступу усе ж компенсувалися скромними здобутками. Важливо, наприклад, що поруч з заснуванням університету у Харкові уже 1803 р. існував проект інституту для шляхетних панночок, реалізований пізніше. Особлива історія постання Інституту шляхетних панн у Полтаві, де основну роль відіграла дружина губернатора Варвара Рєпніна 1817 р., де більше значення мали шляхетські зв’язки, а не потреба жіночої освіти.

Абсолютно новою (базованою винятково на архівних матеріалах) виявиться і моя характеристика спроб залучити до заснування та підтримки навчальних закладів купецтво та населення міста, як у випадку заснування училищ у Ромні та Погарі у 1798 р. Своєрідність та зведення нанівець цієї ініціативи призвели до певної соціальної обмеженості освіти.

Найбільшу принаду для мене складали постаті Просвітництва, саме постаті, що створюють певний простір: це й перший директор «прибавочних классов» Максим Горленський (дуже значна постать харківської історії другої половини 60-х рр. XVIII cт.), директор Харківського головного народного училища Іван Переверзєв (перший просвітницький історик та мовознавець), директор Київського училища Петро Симоновський, учитель Іван Каруновський. Відкрию таємницю: маю невелике сприяння здійснити низку біографічних нарисів бл.20-ти про таких постатей. Мабуть, це одна з наступних книжок.

– До яких висновків ви прийшли, завершивши дослідження?

– Передусім, про великі невдачі та скромні успіхи освітніх реформ, де існує великий галас щодо створення школи, у якій з часом починає протікати дах, а невдаха-учитель посилає учнів по горілку. Та найголовніший висновок: ті протиріччя в освітній сфері (держава і приватні ініціативи, матеріальний стан, нестатусність учительської праці тощо), які ми маємо до сьогодні, закладені часом секуляризації та постання світської освіти.

Мені складно говорити про актуальність висновків у сфері дослідження культурних змін. Історія освіти сама по собі є повчальною, де бодай частково проглядається повсякдення з неймовірними  непересічними прикладами, як формування бібліотеки директором Новгород-Сіверського училища (потім гімназії) Іваном Халанським, пошуки копалин біля Полтави учителем Іваном Каруновським, чи знахідка незвичайного метелика директором Чернігівської гімназії Михайлом Марковим. На жаль, дуже важко визначити інший бік навчального процесу — учня та його клопоти, складність поєднання освітніх методів, бо нова школа зберігала особливості старої з нестандартними підходами та рукоприкладством.

Я уже реалізував певною мірою свої матеріали та висновки. Насамперед, у цьому 2019 р. вийшла дуже важлива для мене книжка «Історія Слободської України» Дмитра Багалія, яку наважився перевидати з великими зусиллями вагомий видавець Олександр Савчук, з моєю передмовою та великим науковим коментарем.

Освіта — один із розділів книжки Дмитра Багалія. Однак, написавши передмову та коментар до основної регіональної класики, можна сміливо думати про облишення регіональної історії. У Харкові кількасот істориків, але так мало хороших праць з історії цього взірцевого щодо модернізаційних процесів міста.

Належу до тих дослідників, що повсякчас мають переписувати тексти, скільки б усього додав і скільки б потрактував би дещо інакше. Коли повсякчас маєш певну історичну практику від праці з джерелами та написання праць і наукових дискусій до викладів різноманітної тематики — це не виглядає дивним.