• Пятница 04.12.2020
  • Харьков -2.11°С
  • USD 28.3
  • EUR 34.4

Реальний Сайлент-Хілл: учасник Харківської літрезиденції Максим Беспалов розповів про свій майбутній роман

Интервью    1905
Реальний Сайлент-Хілл: учасник Харківської літрезиденції Максим Беспалов розповів про свій майбутній роман

Український письменник Максим Беспалов протягом місяця перебуватиме у Харкові в рамках літературної резиденції, де працюватиме над художньо-документальним романом про українських емігрантів.

Літературна резиденція – проєкт, який стартував у Харкові 2018 року. За його умовами, літератори з України (минулого року брав участь і німецький автор Міхаель Целлер), які мають мінімум 2 опубліковані книги, можуть подати документи на конкурс. Переможці, яким цьогоріч виділили близько 28 000 гривень стипендії, приїжджають до Харкова на місяць. Тут отримують все, що потрібно для роботи над власним твором або перекладом. Окрім того, передбачено знайомство із культурним осередком регіону. Засновниками проєкту є ГО “PEN Ukraine” та Харківський літмузей, а реалізується він цьогоріч за підтримки Українського культурного фонду.

Цьогоріч переможцями конкурсу й, відповідно, резидентами стали письменники – Максим Беспалов (Дніпро/Львів) і Банді Шолтес (Ужгород), а також перекладачі – Юрій Матевощук (Тернопіль) і Тетяна Родіонова (Київ).

Про головні ідеї майбутньої книги та враження від перебування у Харкові резидент Максим Беспалов розповів у ексклюзивному інтерв’ю для медіагрупи «Об’єктив».

– Я Вас вітаю! Дуже Вам дякую за те, що знайшли час для нас. Ви – учасник Харківської літературної резиденції, молодий письменник. Чому Ви вирішили взяти участь у Харківській літературній резиденції?

– По-перше, це дуже цікаво. Поїхати в якесь місто, жити там цілий місяць, писати свої твори, а окрім того, знайомитись із містом, з його культурним життям. По-друге – гроші, тому що зараз дуже важкі часи. Я працюю у туристичному бізнесі. У нас, з точки зору бізнесу, все дуже-дуже погано. Тому, коли тобі дають стипендію на те, щоб місяць десь жити і працювати, і не думати ні про що: ні про гроші, ні про те, як виживати, ні про те, що робити з бізнесом – це також дуже важливий чинник. Тобто два чинники. Але перший – це, звісно, творчість і бажання пожити в новому місті

– Ви раніше були у Харкові?

– Так, звісно. Я родом із Дніпра, тож не знаю скільки десятків разів я був у Харкові. Може п’ятдесят разів, може шістдесят — важко сказати. Але це ніколи не було так, щоб жити тут більше ніж на 2-3 дні.

– Розкажіть як проходив конкурс на участь у літературної резиденції. Сергій Жадан мені розповідав , що треба було написати якийсь матеріал, якийсь лист заохочення до цієї резиденції. Взагалі, що треба було зробити для того, щоб пройти цей конкурс?

– Був дуже суворий відбір. Я знаю, що було 28 заявок від різних українських літераторів і перекладачів. Відібрали тільки чотирьох – 2 на перший заїзд, 2 на другий. Для того, щоб сюди потрапити, потрібно було описати свій проєкт, описати заохочувальний лист, тобто чому саме я хочу взяти участь у цій резиденції. Також отримати рекомендацію від відомої в літературі медіаперсони. Зробити все це насправді було не легко. Тим більше, заявки подали дуже гідні та відомі персони, тому я трішечки здивований, що відібрали саме мене. Але, з іншого боку, мій проєкт по-справжньому цікавий і важливий для наших часів.

– Наскільки мені відомо, за умовами конкурсу, літератор, який на нього подається, повинен мати не менше двох опублікованих книжок. Які книжки Ви вже опублікували?

– У мене в цьому році вийшов роман «Східний вал». Я його писав 10 років. Він вже виходив у 2013 році, але відтоді я його повністю переписав і у новому варіанті, здається, 80% нового тексту і тільки 20% – старого. Також у мене вийшли 3 книжки у жанрі художнього репортажу. Це книга «Шлях на край світу», яка розповідає про шлях Святого Якова в Іспанію. Це книга «Ліхіє дев’яності: кузня кадрів. Дніпропетровськ» – такі художньо-документальні дослідження про 90-і роки в Дніпропетровську, звідки я родом. І третя книжка в жанрі художній репортаж — це «Український Шпіцберген». Вона про мою подорож на арктичний архіпелаг Шпіцберген. Загалом у мене вийшло 5 книжок.

– За умовами проєкту учасник літературної резиденції протягом місяця у Харкові буде працювати над власним твором або перекладом. Над яким твором будете працювати Ви?

– Не можу сказати як точно він буде названий, коли буде готовий. Але робоча назва така – «Пожежа. В пошуках Єви». Це художно-документальне дослідження української еміграції з Карпат в Пенсільванію на початку ХХ століття.

Один мій знайомий побував у Пенсільванії, в містечку Централія. Це дуже цікаве місце. Воно повністю покинуте людьми через те, що вже протягом 45 років там трапляються підземні пожежі, і будуть траплятися ще стільки ж років. Це таке місто-привід: постійно затягнуте димом і смородом. Саме воно стало прототипом для Сайлент Хілл, відомого за серіями ігор та фільмів. Мій знайомий був в цьому реальному Сайлент Хіллі і знайшов єдину споруду, яка там збереглася – це українська церква. А поруч із нею — цвинтар українських могил. Там він знайшов історію матері та доньки Єви та Марії Ориняк, що загинули в 1918 році від грипу «іспанки» із різницею у кілька днів. Мене ця історія зацікавила. Я захотів дізнатися про їхню долю і почав шукати інформацію у величезній кількості джерел: в архівах, в газетах України, в газетах Америки (в україномовних та англомовних), навіть у переписі населення Америки. Мені вдалося знайти величезний пласт інформації про цих двох осіб. Тож я вирішив, що треба писати роман.

Пенсільванії, Централія. Фото з відкритих джерел 

Я дізнався, що ціла родина з 5 людей виїхала свого часту, не від доброї долі, до Америки. Хтось повернувся, хтось залишився в Америці назавжди, на десятиліття. Їхні родичі та нащадки досі живуть в Америці. Мене це дуже зацікавило. По-перше, тому що еміграція завжди була притаманна українцям останні 150 років і вона досі актуальна для нас. Дуже багато людей переїхало в різні країни. Я думаю, в кожного є знайомі, які переїхали у Польщу, Німеччину чи Америку. По-друге, зараз дуже актуальна тема пандемії – епідемії, коли ніхто не знає, хто буде наступним. Від якої помирають люди і навіть цілі родини. І ось ці дві теми зійшлися, я навіть забув про якийсь там Сайлент Хілл.

– Щодо сюжетної лінії роману. Є щось із цікавинок, що можна було б розповісти?

– Ні, поки що нічого не можу розповісти, тому що зараз я тільки розробляю художні лінії. Я не знаю, скільки вже написав. Може лише п’яту частину книги. Тож, нема сенсу взагалі говорити про якісь точні художні лінії, тому що я й сам не знаю цього. Пошук ще іде і я не знаю куди мене все приведе.

Ті шматочки твору, що я написав — тільки початкові. Це робота не на місяць, не на два. Мені здається, що на рік, може на два роки. Хто знає скільки це часу займе. Є автори, які пишуть романи по 10 років. Я сподіваюсь, що більше такої звитяги в мене не буде – 10-річної роботи над романом. Я сподіваюсь, що ще декілька років і він буде закінчений.

– Тобто, на початковій стадії написання роману Ви будете працювати в Харкові?

– Саме так і є. Я вже встиг написати кілька розділів у Львові протягом останніх місяців. І зараз, за цей місяць, я написав вже 1 розділ, сподіваюсь ще 2-3 напишу.

– Що Ви хочете отримати від Харкова такого, що допомогло б Вам у написані книги?

– По-перше, спокій. «Служенье муз не терпит суеты» – відома фраза російського класика. От чому мені дуже важливо було сюди поїхати — щоб повністю зануритись в ту атмосферу написання.

Ми тут бажані гості, я і Таня Радіонова, яка також приїхала на резиденцію. Всі хочуть з нами зустрітися, кудись відвести і щось нам влаштувати. З одного боку, ми радо погоджуємось на ці заходи – це цікаво. А з іншого боку, це відволікає від написання. Проте, нічого страшного, це ж резиденція і резиденція передбачає те, що буде багато заходів. В тому то й сенс: не тільки зануритись у написання тексту, але й знайомитись із культурним фоном того міста, до якого ти приїхав. Це неймовірно цікаво, ми вже тут трішечки більше ніж десять днів і я кайфую кожного дня, тому що Харків з кожним новим днем відкривається з нового боку: десь в історії, десь у сьогоденні, десь в особистостях.

– Ви будете перебувати в Харкові загалом протягом місяця. Яку культурну програму підготували для Вас куратори?

– У нас вже було декілька екскурсій, зокрема, в літературному музеї, по літературному Харкову 1920-х років. Сьогодні була екскурсія по харківському модернізму — ми дивилися всі ті неймовірні будинки, що були побудовані за часи, коли Харків був столицею УРСР. У нас був похід на творчий вечір Сергія Жадана 23 серпня – на його день народження. Ми з ним познайомилися, поспілкувалися. Попереду ще багато цікавого. Ми підемо до будинку «Слово», у нас будуть власні творчі вечори. Щодня щось нове і цікаве, я навіть все не згадаю. Майже кожен день розписаний.

– Повертаючись до творчості. От коли гарну книгу читаєш, а у тебе запитують «про що вона?», то ти відповідаєш, що книга про добро або про любов чи про те, як людина проходить через труднощі. Що Ви хочете сказати своїм твором? Про що Ваша книга, якщо ставити питання під таким кутом?

– Ви перший, хто питає про книгу саме з такого боку. Я радо відповім. У мене дві головні ідеї, наскільки я їх бачу зараз – на початку роботи над книгою.

Перша – це пам’ять. Це історична пам’ять, це культурна пам’ять, це якась документаційна пам’ять. Про те, як швидко вона стирається. Про те, що вже у 3 поколінні майже ніхто не може розповісти про пращурів. І про те, як важко мені як досліднику по дрібничкам витягувати згадки про людей з архівів та від родичів. Ніхто не живе і не думає: а якщо про мене напишуть роман чи знімуть кіно – про що воно буде? А тим більше про батьків, дідів, прадідів. І коли приходить хлопець і каже: «Здрастуйте, я Максим Беспалов і хочу написати про ваших прадідів», – вони кажуть: «А що там таке?». Коли ти починаєш розмовляти, тільки на другу, на третю годину розмови хтось таки починає згадувати те, що дійсно мені потрібно. Тому що в першу годину всі кажуть «не знаю», «не треба», «нічого не потрібно». Дуже важко у цій пам’яті копатися.

А друга частина – це відношення до життя. От мені часто кажуть: «О, в тебе буде роман про важку долю українського народу». А я відповідаю, що люди, коли живуть в якихось історичних обставинах, вони не думають, що ці обставини якісь надзвичайні. Вони просто живуть тим життям у цьому історичному антуражі, який вони знають, який вони бачать. Вони не аналізують його як складний. Може потім, колись згодом, через десятки років подумають: «Ой, тоді було складніше». Але, взагалі, це історики та літератори потім починають розуміти цей період як складний. А люди живуть за тих обставин, що є. От я хочу передати оцю от легкість і нелегкість життя в певних історичних обставинах. Але без такого «рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго страждати?».

Я не хочу писати про страждання, я хочу писати про життя, про його якісь негаразди, про радості, про щастя, яке в ньому є.

Автор: Артем Листопад
×

Tакже вы можете позвонить в редакцию по телефонам (057) 763-12-12, 763-14-14 или отправить письмо.