Сподівання пригнічують – що думають про Трампа і мир на прикордонні Харківщини

Про сподівання на перемогу у 2023-му, життя під КАБами, руйнації, відновлення та евакуацію з кордону в інтерв’ю МГ “Об’єктив” розповів начальник Золочівської СВА Віктор Коваленко.

“От поїхав староста, якому в автомобіль влучив “град”. Він отримав поранення, автомобіль знищений, але він працює. Живий”. “Тут директор клубу отримав контузію. Він уже двічі її отримував. Контуженим називаємо його”. “Старості 30 років. Мама й донька знаходяться в Харкові, чоловік загинув, а вона сама там. Уявіть собі, протягом пів години їй в хату прилетіло одночасно дев’ять дронів, і вона там ховалася”. Подібними коментарями супроводжує Віктор Коваленко нашу дорогу Золочевом. Зараз у прикордонній громаді, де до повномасштабного вторгнення було 28 тисяч населення, залишається чимало людей – 18 600 (з них 1800 – діти).

“З переселенцями”, – уточнює начальник військової адміністрації.

Переселенці тут свої – переважно ті, хто виїхав із самого кордону в Золочів або на території, які вважають тиловими.

“Знищено… Зазвичай, я беру половину нашої громади. Тому що Довжик, Феськи, Мала Рогозянка, Сковородинівка, Писарівка – там теж прильоти були, але це більш тилові старостати. А от там попереду, – киває Коваленко в російський бік. – Нічого не лишилося”.

Тільки протягом квітня по Золочівській громаді вдарив 61 КАБ, у березні – 92. З початку повномасштабного вторгнення в громаді від обстрілів загинули 87 цивільних, більш як 300 отримали поранення.

Сам Золочів на тлі знищеного прикордоння виглядає хоч і побитим, але не переможеним. “Шрами” від російських КАБів, “шахедів”, ракет і артилерії – на кожній вулиці.

“Ось удар був артилерією – прямо перед поліцією. От управління соціального захисту: одне з найстаріших приміщень у Золочеві. Якраз п’ятисотка ФАБ влучила в кабінет начальника управління. Слава Богу, що це було о четвертій годині ранку. Ніхто не постраждав”, – коментує начальник військової адміністрації, не маючи потреби для такої екскурсії навіть відійти від будівлі селищної ради.

Усі перелічені “прильоти” – на відстані кількох метрів один від одного. Сама селищна рада також значно побита, із розірваним на шмаття фасадом і закритими OSB вікнами. Пам’ятник перед будівлею – прошитий уламками в декількох місцях. Але навколо – клумби з трояндами та молода алея сакур.

“Посадили у 2023 році оці сакури… Ми могли б цього не робити, до ладу не приводити, але ми живемо. Бачите, прибирають, комунальні служби, все працює. Безумовно, багато магазинів, кав’ярень побито. Але жити потрібно, якщо ми це не будемо робити, то що буде потім?” – відзначає начальник військової адміністрації.

Наразі глобальних і “показових” проєктів відновлення в Золочеві не реалізують. Принаймні таких, які були б “на поверхні”.

“У нас є масштабні проєкти, але це укриття на сьогодні. Ми у 2023 році 18 об’єктів поновили. Будівництва не було, але капітальний ремонт. От ми будемо на об’єкті. Це соціальний гуртожиток. Ми його відремонтували повністю, бо його розбито було “градами” сильно. І 28 родин з Уд хотіли туди заселити. За тиждень до заселення туди прилетів “іскандер”, – пояснює логіку подальшого “підземного відновлення” очільник громади.

Коментарі про те, що саме й куди прилетіло, супроводжують огляд майже всіх споруд у Золочеві: “Це приміщення газети “Зоря” – сюди тричі били”; “Ось колишнє приміщення районної державної адміністрації. Ми його планували відремонтувати, щоб тут була селищна рада. Уже почали роботи. І ось дві ракети влетіли”; “Це розбита котельня: у 2022-му році прямим влучанням танк ударив і розбив”;  “Ось удар був корейської ракети просто в Будинок дитячої та юнацької творчості”; “От “шахед” – пряме влучання було у фізкультурно-оздоровчий комплекс”…

У переходах і переїздах від одного свідчення російських злочинів до іншого ми поговорили з Віктором Коваленком про те, як вдається підтримувати життя в громаді, на чому тримається економіка та бюджет, як працюють лікарі, які виникають нові загрози. А також, звісно, – про загиблих героїв, перші дні вторгнення, торішні бої в Сотницькому Козачку та сподівання на мир.

“Якщо ще армія буде сподіватися…”

– Вікторе Миколайовичу, ми з вами зустрічаємося в момент, коли всі новинні стрічки сповнені  повідомлень про перемовини, припинення вогню, перемир’я… І все це поки що тільки розмови. Як це все сприймається тут, у лічених кілометрах від кордону з РФ?

– Справа в тому, що ці сподівання, про які говорив президент Сполучених Штатів, коли обирався… Усі думали – от, до Нового року. Потім – у лютому, потім – у березні… Люди на сьогодні живуть війною. Вони дуже пригнічені, їм дуже важко. І оці постійні сподівання – вони людей просто пригнічують. Безумовно, кожен із нас, як і будь-який громадянин України, бажає якнайскорішого миру. Щоб хлопці повернулися з фронту. Усі чекають. Як на мене, мені здається, що війна може закінчитися так само зненацька, як і розпочалася.

– Ви вірите, що це може бути близька перспектива?

– Ну, хотілося б. Але, постійно спілкуючись з командирами, з військовими, з нашими земляками, які воюють… Вони налаштовані на перемогу і на те, щоб боронити нашу державу. Якщо ще армія буде сподіватися… Ви розумієте, це дуже таке тонке питання. Ці сподівання – вони інколи розчаровують не тільки цивільне населення, а й військових. Тому найголовніше – це потужна армія, наші герої.

Ми з ними спілкуємося кожного дня. У нас кордон з Російською Федерацією 51 кілометр, тому для нас головне – це боронити наші кордони. У минулому році був наступ на ділянці Сотницького Козачка. І червень, липень, серпень – наші хлопці боронили там наші кордони. Моменти є, коли й ДРГ заходять. Обстріли – це постійно. Прикордонні села (100 метрів село від російського кордону, 500-800 метрів, кілометр – півтора – це багато дуже сіл)  – там у нас на сьогодні десь біля 2000 населення. Дітей ми евакуювали в рамках примусової евакуації, а люди похилого віку переважно знаходяться там. Вода, газ, електроенергія, харчі, соціальний автобус, ліки, медики  – це все працювало. І ця робота йшла у взаємодії з військовими. ЖКГ навіть сміття вивозило. Але FPV-дрони з оптоволокном – вони не дають нам життя. Б’ють по інфраструктурі: газомережі, трансформатори, енергомережі. Магазинів там нема, кафе нема – все це розбито. Амбулаторії, школи повигорали. Село Уди, де було до війни біля тисячі населення – жодної людини немає. Армагеддон просто. Там FPV літають, постійно б’є артилерія, КАБи…

– Ви говорите про FPV. Чи взагалі зрозуміла дистанція  безпечна: до якої межі можна доїхати, а де вже будуть атакувати?

– Що стосується FPV – так. Проте удосконалення FPV-дронів дається взнаки. Вони долітають уже дуже близько. Але КАБи, або РСЗВ, або артилерія – половина громади під постійними обстрілами. КАБи і ракети б’ють і в тил громади. Мало того. Дуже багато замінування. Особливо, FPV, які скидають і пелюстки, й міни, й пастки.

– Тобто постійно виникають нові небезпечні ділянки?

– Ви знаєте, от кожен рік війни – він різний. 2022-й – це була артилерія більше. 2023-й, я думав, уже наші вигонять їх зовсім.  Думав, що у 2023-му році війна закінчиться на якихось умовах. Але я помилився. Настав 2024-й рік, і з’явились КАБи, FPV, нова зброя…

“У нас дуже гарні стосунки з благодійниками”

– У Харкові, коли кудись прилітає, то одразу  на місці бачиш сотню комунальників, які все це прибирають. Але в Харкова зовсім інший бюджет. Як може громада, куди прилітає чи не більше, ніж по Харкову, з цим справлятися?

– У нас дуже гарні стосунки з благодійниками. Безумовно, вони у всьому допомагають. Ми активно працюємо. У нас 38 угод про співпрацю з міжнародними, всеукраїнськими, харківськими благодійними фондами та фундаціями.

Робота побудована наступним чином. Коли “прилітає”, й, скажімо, два будинки знищені, 15 пошкоджені. Ми фіксуємо. Як правило, б’ють вночі вони. Але і вдень також. І вже зранку приїжджає “Проліска”, “Мирне небо”, “За мирне небо”, приїжджає КГЦ (Координаційний гуманітарний центр – Ред), приїжджає Червоний Хрест. І ми починаємо консервувати будинки, допомагати, закривати вікна, прибирати, наводити лад. ЖКГ збирає сміття будівельне, вивозить. Енергетики, газовики, ДСНС працює. Усе це працює, цей механізм. Відділ економіки збирає документи. І в нас є три організації, з якими ми працюємо: Червоний Хрест: Help – Німецький благодійний фонд і фундація “Порятунок”. Ми одразу готуємо документи на людину – 10 800 гривень одноразова виплата. Крім того, будматеріали тощо. У Золочеві десь 70% приватних будинків або пошкоджені, або знищені. Найголовніше – я наполягаю, тут немає жодного будинка, який би не законсервували.

– А держава взагалі допомагає?

– єВідновлення. Люди отримують у нас кошти і купляють житло – і в Харкові, і по всіх куточках України. Але в нас немає можливості комісії виїжджати в прикордоння, де постійно б’ють. Я розумію людей, що єВідновлення, де особливо житло знищене, потрібно отримати. Ми ведемо роботу. Але туди, куди навіть військові не пускають… Ми не можемо ризикувати життям наших працівників. А мало того, це ж не тільки працівники, але й самі господарі повинні там бути. Як вони можуть туди виїхати? Хто їх туди пустить? Тобто ці речі, вони дуже тонкі. Але ми все сподіваємося, що воно найскоріше закінчиться. Тоді ми вже в повному обсязі все це будемо робити.

“Після 18:00 вся лікарня переходить в укриття”

– Тобто у відбудові ви зараз зосереджені на укриттях?

– Так, для нас це пріоритет. Ми минулого року два укриття зробили. Зараз, я думаю, до 1 вересня ще два укриття будуть відкриті. І в нас проєктно-кошторисні документації є ще на укриття в Золочеві, у всіх трьох освітніх закладах: перша гімназія, другий і третій ліцеї. Але будувати зараз… Із цього місця 17 км до кордону. Ви ж розумієте?

– Але дещо необхідно відновлювати. Наприклад, лікарня. Ми всі бачили жахливі фото, як вона палала вночі. Що з нею зараз?

– Буквально місяць-півтора назад п’ять “шахедів” ударили в лікарню. Велика пожежа. Дякувати Богу, в нас залізобетонне перекриття – і воно не пішло всередину лікарні. Але це було дуже страшно, бо люди знаходилися в укритті. Після 18:00 вся лікарня переходить в укриття.

– Тобто не чекають, поки буде тривога?

– Удень люди знаходяться на першому-другому поверсі. Третій поверх – там немає нікого, ми звідти все прибрали. І коли удари були “шахедами” – це було о 12-й ночі. Перша була хвиля – три удари, а потім ще два. Уже на наступний день, о 10:00, приймали перших пацієнтів.

– Тобто є вціліле приміщення, де є можливість надавати допомогу?

– Так, так. ACTED нам допоміг, 92 вікна поміняв після ударів. Лікарня взагалі дуже постраждала, на територію лікарні п’ять ракет прилітало. І С-300. Дитяче відділення, терапевтичне, повністю знесло – туди пряме влучання було. Слава Богу, що ми оптимізували склад лікарів. Багато хто виїхав, але вони вже в центральній будівлі були. І, слава Богу, що ми їх вивезли, бо якщо б там люди були, вони б усі загинули.

“Лікарі молоді, наші місцеві, але уже посивіли після всіх цих ударів”

– Що взагалі з лікарями? Багато хто виїхав?

– Багато хто виїхав. Хтось приїхав. Досвідчені лікарі приїхали. Головне – в лікарні надати першу допомогу. Це найголовніше. Надати першу допомогу пораненим, а потім вже вони відправляють або в Харків, або в інші місця для лікування.

– Я так розумію, що хірурги й реаніматологи у вас є?

– Хірурги, реаніматологи, травматологи, отоларинголог – усе це є. Лікарі молоді, наші місцеві. Головний лікар, начальник медичної служби… Молоді, але вони вже посивіли після цих всіх ударів.  І в нас обладнання є: і рентген-апарат переносний, і УЗД переносний.

– Ви сказали, що приїхали до громади працювати лікарі. А звідки приїжджають?

–Є лікарі, які працювали в Харкові, але вони золочівці. І вони тут працюють. У нас завідувач відділенням травматологічним – він викладач в Академії післядипломної освіти медичної. Він тут працює з перших днів. І він нам допомагав, коли бій був 7 березня 2022 року, він тоді допомагав хлопцям пораненим. Дев’ять загиблих і багато було поранених. Сюди привозили, й тут одразу операції робили. Стабілізували стан поранених, і потім уже направляли далі у військові шпиталі.

“Аграрії працюють у тій зоні, де літають FPV”

– Чим взагалі зараз живе громада? Чи є якесь виробництво, аграрії?

– Це сільське господарство. Одна третина повністю не засіяна. Там, як правило, мінні поля або зона постійних ударів – прикордоння. Тобто одна третина, вона не обробляється. Аграрії працюють, але, уявіть собі, працюють у тій зоні, де літають FPV-шки. У минулому році підприємству “Перше травня” John Deere спалили. Чотири FPV-шки вдарили в комбайн – спалили. І автомобіль, який ззаду їхав, КамАЗ, туди також влучили.

– Тваринництво якесь є?

– Є тваринництво, але це більше тилова частина. Підприємство “Перше травня” – було 400 корів – відбірних, голштинська порода. Але коли почали бити, вони ходили поранені по полях, покинуті ці корови. Не встигли (вивезти – Ред.), тому що кацапи одразу напали. Або підприємство “Альфа” Віктора Івановича Бєлінського. У нього гарне дійне стадо було. Така ж ситуація.

Підприємства, які були: там і переробка деревини, й пелетні лінії – все, на жаль, зруйновано, розбито, знищено ворогом. Промзона вся розбита, де “Вімм-Білль-Данн” був, там робили різні чіпси тощо. Виробництво вікон і дверей – там теж було таке потужне, німецькі інвестиції. Теж розбите. АТБ у нас своє було, яке повністю розбите. Хлібоприймальне підприємство – така ж ситуація.

– Де люди працюють? 

– 90% — це сільське господарство.

“Вона казала: “Я нікуди не поїду, я тут повісюсь”. Ну що ти людині зробиш?”

– Значна частина громади – просто на кордоні. Як вирішуєте питання евакуації? Чи люди погоджуються виїжджати? 

Ми працюємо з координаційним гуманітарним центром. Коли в минулому році був наступ на Сотницький Козачок, уявіть ситуацію. У нас там мешкало до війни 112 людей. На той момент, коли почався наступ, практично в кожному домоволодінні були автівки. Залишалося 33 людини. Я туди виїжджав, просив людей виїхати, бо планується наступ. Ніхто не виїхав.

А коли почався наступ… Село – воно як ковбаска, з двох сторін розділене: російська сторона, наша сторона, річечка. Там 50 метрів – і ти вже в Росії. Внизу, біля річечки, – прикордонна загорожа. Вони там жили, ходили друг до друга. Внизу там стільці стояли, вони там пили, співали, на баяні грали… Але росіян одразу вивезли – війська російські. Дали доручення виїхати: потягом години вони забрали тварин – і виїхали. А мої залишались – 33 людини. Я їх просив виїхати. Але коли почалися бойові дії, підірвали два мости – й вони залишилися в капкані. Бо з одного боку були мінні поля, а з іншого – підірвані містки. Усе згоріло: всі будинки та всі автомобілі. І ми з цих 33-х 32 людини за руки – з авоськами, з сумками виводили: поранених, важко хворих, після інсультів. Одна жіночка залишилася, 91 рік. Ми не могли її знайти. Але потім, коли наші вже вибили їх, то побачили жіночку мертву. Вона казала: «Я нікуди не поїду, я тут повісюсь». Ну що ти людині зробиш? Вона підірвалась на міні, стекла кров’ю, і її там поховали хлопці. Безумовно, після бойових дій, ми тоді ексгумуємо, вже поховаємо її, як годиться. От так закінчилося мирне життя в Сотницькому Козачку.

Тому якщо якась ситуація, то завдання номер один – це евакувати людей. У нас Золочів Львівської області – побратим. Там чотириповерхова будівля, відремонтована за місцеві кошти та міжнародних організацій. І там 12 наших родин вже знаходиться. Деякі повернулися, деякі там знайшли роботу. У нас є надійні партнери, на яких ми можемо розраховувати. Як правило, переселенці виїжджають у Харків або в область до своїх родичів, до своїх близьких, дітей – і знаходяться там. Або ми маємо можливість їх запропонувати для розміщення в гуртожитках. Усе працює. Але, як я сказав, люди вже не хочуть виїжджати. Багато хто отримав кошти на придбання житла, яке вони придбали або в Золочеві, або в тилових громадах, старостинських округах. Або в Харкові квартири купують, або там у громадах: Богодухів, Солоницівка. Ми розуміємо, де хто знаходиться.

– Ви коли вмовляєте людей виїхати. У тому ж Сотницькому Козачку. Ви їм кажете: “Люди, треба виїжджати, будуть наступати росіяни”. Що вони вам відповідають? “Ми не поїдемо”, чому?

– “Ми нікуди не поїдемо”. Розумієте, справа в тому, що наша громада не була захоплена. Тільки два села: Макарове й Турове, які були захоплені росіянами. І деякі вважають: які були до війни стосунки (з росіянами – Ред.), вони такими залишаться.

“Це зовсім інша війна”

– У перший день вторгнення, 24 лютого, вони дуже швидко опинилися в Козачій Лопані, у Вовчанську, в Куп’янську, а до Золочева не дійшли. Як ви це пояснюєте?  

– Ми як острівець були. Тобто Грайворон, який напроти нас, – там колона пішла російська на Велику Писарівку (Сумської області), вони вийшли на дорогу. А тут дорога: Козача Лопань – Слатине – Дергачі – на Харків. Ми не були їм цікаві тактично і, можливо, стратегічно. Але 25 лютого колона не повернула на Дергачі, а повернула праворуч. Оті старі карти, по яких вони ходили… Видно сплутали карти. Я їду, дивлюсь: шість кілометрів колона: танки, МТ-ЛБ, БТР, БМП, артилерія. Я тільки проїхав, ззаду удари: наші почали «градами» палити колону. Потім вони на Феські – вниз повернули. Там їм додали ще: наші два танки 93-ї бригади, почали палити їх просто. Потім вони повернули, за цими танками поїхали. Наші танки вискочили, вже знаючи територію. Тільки вони виїхали, вже на обід встали на в’їзді в нашу громаду, почали обідати. Їх “градами” знову там перебили. Ми потім зібрали вбитих, поховали тут. Навіть загинув у тому бою полковник – Герасімов, командир полка, який вів колону. Потім вони майже дійшли до Золочева, але паливо закінчилося практично. Вони розвернулися – та на Козачу повернулися. У результаті цих дій, я підрахував особисто, було 42 одиниці техніки або згорілі, або пошкоджені. І навіть остання САУшка отут була – три кілометри від Золочева, в якої не було палива. Потім наші залили паливо туди та забрали.

– Ви, мабуть, чи не єдиний начальник військової адміністрації в Харківській області, який має військовий досвід, оскільки воювали в Афганістані. Наскільки ви були готові до ось такої війни?

– У нас ще є Геннадій Король, який в АТО був і потім воював. Але і я, і перший заступник – ми були дійсно в Афганістані. Це зовсім інша війна. Зовсім. Абсолютно. Не хочу навіть порівняння робити – це безглуздо. Але на сьогодні в нас воює 6000 афганців за Україну. Навіть у мене на моїй ділянці є хлопець, який був у Афганістані в мене підлеглим. У нас загинуло більше 600 хлопців, дев’ять з яких стали Героями України посмертно. Поранених 2600 чоловік. Але уявіть, це вже люди, яким за 55. Це 58-60, навіть більше. Тому є певний вік. І багато загиблих.

– Ви сказали, що воюють 6000 афганців за Україну. Але ж воюють і з того боку афганці. Чи ви колись, може, спілкувалися з побратимами, можливо, ще до вторгнення, з того боку?

– Тема дуже болюча. Ми 40 років тому навіть не думали, що таке може статися. Але, справа в чому. Коли було АТО, наприклад, хлопці з Луганської області, 112 чоловік, які зі мною служили, з них тільки п’ять, які були на тій стороні. П’ять. Але коли ми збиралися в Харкові, моя десантно-штурмова група, у нас навіть було, коли приїжджали одночасно 328 людей – абсолютно з усіх куточків. І росіяни. Вони були тут, вони бачили ставлення, вони бачили, що ніхто зовсім не забороняє російською мовою розмовляти. Ми їх зустрічали. Ми на могили виїжджали до наших хлопців. І вони взагалі… Ну, вони знають те, що в нас відбувається. А коли людина – навіть та, яка зі мною служила, жодного разу не приїжджала, у неї фантазії якісь з’являються. А особливо пропаганда – вона дуже сильна. Не потрібно недооцінювати російських агресорів. І особливо в засобах масової інформації. Уявіть, коли Вовчанськ, Куп’янськ – як вони могли за пів року так попрацювати, щоб людей перевантажити. Розумієте?

“Ми вже поховали 81 героя, 66 зникли безвісти”

За цією розмовою ми підходимо до місця одного з найболючіших “прильотів” по Золочеву – розбитої російськими КАБами Алеї пам’яті.

– На жаль, ми вже поховали 81 героя, 66 – це ті, які зникли безвісти, 59 – у полоні, 936 наших хлопців і дівчат воюють, захисники та захисниці, й 82 повернулися демобілізовані. Ми планували: отут алею продовжувати. Але ось бачите, нічого не залишилося, абсолютно. Усе це наші козаки, які загинули, хлопці, – коментує Коваленко, йдучи посеред розбитих стендів із фото загиблих воїнів. – Ось молодий хлопець, Герой України. За його голову давали великі гроші росіяни. І вони його впіймали, і він загинув, Герой України. От Сергій Коваленко, з яким я виріс у дитинстві. Він пішов у 93-тю бригаду воювати. Хлопці, які й молоді, і люди вже старші…

І от що вони зробили? Ми замовляли. Це все з Житомира привезли, це з Чернівців привезли на замовлення. Так, щоб, знаєте, воно не вигоряло, вода не попадала… Ми її відкривали з сім’ями загиблих. Там у нас плита чорнобильцям, там афганцям плита, там тим, яких замордували під час Другої світової війни. Тобто, таке пам’ятне місце, святе місце. І бачите, що вони зробили.

– Плануєте відновлювати?

– Обов’язково.