Жадан отримав літературну премію в Австрії: про що він говорив на церемонії

Харківський письменник, поет та військовий НГУ Сергій Жадан 25 липня отримав Австрійську державну премію з європейської літератури, яку традиційно вручають під час Зальцбурзького фестивалю.

Цьогоріч журі відзначило Жадана як «одного з найпроникливіших письменників сучасної європейської літератури», чий голос став виразником досвіду українців у час війни, повідомляє Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Міністр культури Австрії Андреас Баблер підкреслив: «Сергій Жадан надає жаху війни та невидимому, всепроникному страху літературну мову».

На церемонії Жадан виголосив промову під назвою «Свідчити і любити», в якій розповів про роль письменника в часи війни, цінність правди та силу любові як здатності не втратити людське обличчя в нелюдських обставинах. Повний текст промови публікує “Радіо Хартія”.

“Говорити про літературу в часи війни – велика розкіш. Українською мовою нині куди звичніше говорити про війну. Для того, щоби побачити війну, не варто розкривати книжку – достатньо просто подивитися за вікно.

Сьогодні 7 липня 2025 року. Минулої ночі в Харкові пролунало вісім вибухів. Зранку росіяни знову атакували місто. Станом на 16:00 повідомляється про 66 людей, які дістали поранення чи зазнали гострого шоку. Годину тому повідомили, що одна з поранених жінок померла. Росіяни знищують наші міста, знищують наших співгромадян. Росія веде цю загарбницьку несправедливу війну на наше винищення. І що в такому випадку можна сказати про літературу?

Можна сказати, що навіть у цій війні, яка триває від 2014 року, українською пишуться і друкуються книжки. Деякі з них навіть перекладаються іншими мовами, скажімо – німецькою. Що в такому разі читач, скажімо, австрійський, може очікувати від книжки, перекладеної з української мови? Про що в цій книжці може йтися?

В цій книжці напевне буде присутня війна. Навіть якщо її не буде в сюжеті – вона наповнюватиме собою паузи та порожнини. Вона відчуватиметься в мовчанні і диханні, в чеканнях та освідченнях. Оскільки саме вона сьогодні визначає нашу щоденність, нашу призвичаєність, нашу нову реальність. Ця війна є тотальною і стосується сьогодні нас усіх – усіх, поєднаних своєю країною, своїм громадянством. І своєю мовою.

Література, письмо, мова, формують наші уявлення про світ, наше відчуття світу – його масштабів, його обрисів, його звучання. Людина має цю можливість – дивитися на життя через оптику прочитаних книжок, оцінювати його, маючи досвід поведінки та діалогів головних героїв. Втім, реальність зазвичай виявляється куди більшою за літературу, об’ємнішою, страшнішою, переконливішою. Класичні сюжети можуть нам щось пояснити, проте не завжди здатні нас переконати.

Ми виростали на великій літературі засудження війни, неприйняття її, заперечення. Нам природно, слідом за великими голосами ХХ століття, повторювати тези про неприпустимість зла, про засудження несправедливості, про шляхетність і етичність співчуття. Але одна річ – стикатися з несправедливістю та співчуттям на сторінках книжок, і зовсім інша – бачити це все в сусідньому кварталі.

Наша реальність не вміщається нині в читацький досвід, вона виходить поза нього, вона його, за великим рахунком, не потребує. Література не завжди видається доречною, коли мова заходить про споглядання смерті. А втім, свідчити про війну потрібно, потрібно і для самої літератури, і для її читача. Свідчити, щоби далі боротись. Свідчити, щоби любити.

В розмовах про війну фатальною та неподоланою зазвичай є різність досвідів. Досвід перебування в околицях пекла не можна зімітувати чи уявити – його можна лише пережити особисто. Можливостей літератури може вистачити на те, аби бодай до певної міри передати глибину чийогось відчаю і світіння чиєї надії. Голос Пауля Целана – надламаний, темний, сповнений тривоги і ніжності, навряд чи може нам пояснити весь біль утрати та чорноту безнадії людей, які пройшли крізь Другу світову. Проте він свідчить про війну і про ціле ХХ століття куди точніше та виразніше за підручники історії та біографії диктаторів. Не слід легковажити можливостями нашої мови. Особливо, коли мова змінюється і втрачає свої звичні можливості.

Що сталося з нашою мовою? Як її змінила війна? З неї зникла легкість. Замість неї з’явився біль. Багато болю. І виявилося, що його надмірна присутність деформує мову, позбавляє її рівноваги. Ми говоримо нині мовою людей, які особливо гостро хочуть бути почутими, які намагаються пояснити себе. За цим не варто шукати надмірного егоцентризму. Ми кричимо не для того, аби привернути увагу до себе – ми кричимо, аби привернути увагу до тих, кому гірше за нас, кому особливо погано, важко, боляче. Ми кричимо за тих, хто нині не може говорити, хто позбавлений голосу, хто позбавлений серцебиття.

Присутність літератури в часи війни може видаватися надмірною, недоречною. Література передбачає роботу з мовою, передбачає творення нових мовних сполук, передбачає творення загалом. Війна натомість є знищенням. Знищенням життя, знищенням реальності, знищенням мови.

В часи війни мова ламається. Рушаться звичні конструкції, які підтримують її функціональність, її дієвість. Війна позбавляє нас рівноваги. Відповідно, вона позбавляє нас наших звичних інтонацій. Зазираючи в морок, ти так чи інакше змушений особливо уважно оцінювати вагу сказаного і почутого.

Що ми хочемо, коли говоримо про смерть? Попередити, застерегти, звинуватити, оплакати? Які можливості літератури, коли йдеться про пітьму і розпад? Війна – ситуація максимальної викривленості, тотального розламу. Будь-яка фіксація воєнної реальності – це фіксація розламаного простору, пошкодженої мови.

Про що нам ідеться? Про те, аби зафіксувати досвід, якого ми раніше не мали. Ніхто з нас до цієї війни не мав досвіду такої наближеності до смерті, не почувався настільки загроженим. Міста, де кожен мешканець – незалежно від того, чоловік це чи жінка, дитина чи старий, військовий чи цивільний – в умовах війни є потенційною мішенню. Це змінює вагу життя, змінює розуміння часу, докорінно змінює відчуття майбутнього.

Це позначається на мові. Лише за обставин тотального болю, загальної беззахисності перед злом, перед несправедливістю, ти усвідомлюєш, наскільки важливими й необхідними, чи навпаки – недоречними і нетактовними можуть бути твої слова. Література не може існувати поза контекстом, поза почуттями та емоціями тих, із ким ти знаходишся в одному мовному полі.

Ми намагаємося сьогодні не просто зберегти рештки реальності, яка зламалася з початком війни. Ми намагаємось перезібрати її, цю реальність, перезапустити її, перевигадати, переназвати. Ми вчимося від початку керувати своєю мовою, ми випробовуємо слова на функціональність і дієвість, ми нагадуємо людину, яка по страшній катастрофі заново вчиться ходити. Мова виявилась не надто стійкою, не надто опірною, виявилось, що в ній є слабкі місця, зони особливої беззахисності, відкритості. Вона так само потребує відновлення та відживлення після тиску та перевантажень, після надламу та вигорання. Мова не є чимось усталеним та незмінним, чимось універсальним та непомильним. Скоріше навпаки – їй притаманно робити помилки, брати невірну ноту, давати хибне твердження. Мова не є безпомилковою та бездоганною.

Але саме вона дає нам можливість знову заговорювати після великого заціпеніння, після смертельної тиші, після німоти, яка приходить, засвідчуючи відсутність у тебе сил та бажання щось пояснювати. Саме мова дає нам можливість пояснити собі світ, а світові себе. Саме мова сьогодні є нашим найбільш точним і дієвим інструментом у наших спробах порозумітися зі світом, у нашому намаганні бути переконливими та зрозумілими. Ми користуємося мовою, яка лише тепер зростається і відновлюється, мов гілка після надламу. Ми говоримо цією мовою про речі, які нами ніколи не проговорювалися, яких не було в нашому слововжитку, які нами ніколи не вимовлялися, оскільки просто не були частиною нашого досвіду.

Нині ми маємо зовсім інший досвід. І, відповідно, зовсім іншу мову. Цією мовою, вочевидь, буде писатися зовсім інша література. Можливо, цій літературі бракуватиме напівтонів і сумнівів, грайливості й легковажності. Проте, хочеться вірити, їй не бракуватиме сміливості говорити про біль і радість, про світло і темряву, про безсилля та надію. Вона не боятиметься свідчити про тих, хто потребує любові та розуміння. Власне, припускаю, що це й буде література любові та розуміння. Адже писатимуть цю літературу люди, яких саме цього й намагаються нині позбавити – любові та розуміння.

Нам дуже важливо мати здатність говорити. Але не менш важливо бути не просто почути, а бути зрозумілими. Тому що мова, якою нині пишуться книжки в Україні – це мова людей, що намагаються захистити своє життя і свою гідність, свій голос і своє право говорити. Себто, право свідчити і любити. Іноді цього достатньо, аби протистояти злу”.

Читайте також: Жадан відреагував на кримінальну справу, що відносно нього відкрили окупанти