Маленькі ритуали рятують нас, коли великі плани розсипаються

Усе добре й навіть мило, коли світ навколо стабільний. Жити життя не так уже й важко. Тобто може бути важко, але більшість людей, як зараз люблять казати діти, не перебувають у «режимі виживання». Проблема починається тоді, коли настають погані часи. Коли світ нестабільний, коли проблеми «першого світу» виглядають смішно, коли не можеш покладатися ні на високі моральні принципи, ні на державу, ні на всесвіт, ні на природу — називай як хочеш.

Саме в такі моменти люди найбільше потребують відповідей. І саме тоді ми їх не отримуємо. Добре, якщо в цей момент поруч є люди, які можуть підтримати. Але на перший план виходить внутрішня опора. Саме вона пише субтитри до історії, яку ти мусиш розповісти сам собі.

А тепер, якщо відкласти лірику, — які практичні кроки можливі, щоб витягти себе з цього стану?

Майбутнє перестало співпрацювати. Телефонуй теперішньому

Ось що я зрозуміла. Майбутньому байдуже, згодна я чи ні. Йому, чесно кажучи, глибоко начхати на мої плани. Воно або станеться, або ні — незалежно від мене. Хтось знаходить заспокоєння в релігії, у вірі, що є вища сила, яка наглядає за нами й веде за певним планом. Хтось — дитя екзистенціалізму чи теорії хаосу. Неважливо. Коли великі плани розвалюються, у часи глобальної тривоги, допомагають маленькі речі.

Кава і особиста гігієна?

Так. Саме настільки базово. Великі речі летять шкереберть? Повертаємося до основ.

• Чи можу я приготувати собі смачний сніданок? Гарно викласти все на тарілці, так, як мені подобається. Виділити 30 хвилин для себе й просто насолодитися? Якщо це занадто — дробимо ще.
• Чи можу я встати зранку (або вдень) і вмитися? Почистити зуби? Якщо так — значить, це і є мій план. Занадто складно? Так, без жартів, для людей із депресією це може бути занадто. Тоді ділимо ще дрібніше.
• Чи можу я встати і пройтися навколо ліжка? Чудово. Вставай і роби. І це занадто?
• Я можу розчесати волосся. Найменша дія, яка не потребує навіть підйому з ліжка.

Бачиш, до чого я веду? Це не має бути щось велике. Це має бути послідовне. Обери найменшу дію, за яку ти здатен узяти відповідальність. Незалежно від того, наскільки це здається тобі ніяково чи смішно. Це неважливо. Важлива найменша можлива дія.

Спільні ритуали — це не дурниця

Продовжуючи думку. Я живу з родиною. Я не одна і не можу “розвалитися” будь-якої миті, бо є тисячі інших речей, які потребують моєї уваги. Але коли «розвалюються» мої діти (а таке трапляється), я вчу їх тому самому. Починай із малого і нарощуй. Важко? Давай зробимо це разом.

Спільний чай зранку. Спільне читання перед сном. Що завгодно.

Маленькі, послідовні, фізичні дії, які можна порахувати і які мають чіткий результат.

Коли заплановані дії або бездіяльність занадто великі й глобальні, маленькі надійні речі мають бути максимально передбачуваними і тут і зараз. Якщо маленька дія — це просто думка, вона не спрацює. Якщо вона не має результату — вона не спрацює. Важлива агентність. Ми, по суті, обманюємо мозок, змушуючи його отримувати дофамін від реальних результатів, не заганяючи психіку в режим перевантаження.

Спільні ритуали працюють краще, бо агентність теж спільна. Якщо я домовилася бігати зранку з подругою, а потім вирішила, що сьогодні «не в настрої», ймовірність того, що вона буквально витягне мене з дому і змусить виконати обіцянку (дану собі), значно вища.

Солідарність, навіть тиха, здатна творити дива. Усі, хто проходив через складні часи, скажуть те саме. Ці часи можуть бути різними для кожного, але конструктивні способи переживання кризи більш-менш універсальні.

Ритуали, а не звички. Поки що

Це різні види. Як homo sapiens і неандертальці. Схожі зовні, але різні всередині, в «крем-сирній начинці».

Звички — про ефективність. Вони існують, щоб зменшити тертя, заощадити час і «автоматизувати поведінку», якщо хочеш. Через звички мозок може переключитися на щось інше. Ми будуємо звички, щоб не думати. Почистити зуби. Замкнути двері. Хороша звичка зникає на задньому плані — і ми пожинаємо плоди.

Ритуали — ні. Виглядає як качка, крякає як качка… але це гусак. Ритуал не існує для оптимізації чогось. Він позначає щось. З наміром. У звичці ми щось беремо (або змушуємо себе робити), автоматизуємо — і воно йде в тінь. Ритуали — повна протилежність.

Та сама кава щоранку — не про кофеїн. Якби було інакше, підійшла б будь-яка чашка. Це про повторення з усвідомленням. Це той момент, коли хаос на кілька хвилин залишається за дверима.

Та сама прогулянка, навіть коли вона не має жодного практичного сенсу, — не про фізичну активність. Це про заспокоєння. Та сама пісня — не про розвагу. Це про знайомість, про доказ того, що принаймні щось звучить так само, як учора.

Ритуали — це дії, навмисно введені в поле нашої уваги.

Вони створюють емоційну передбачуваність у ситуаціях, де більше нічого не є передбачуваним. Коли майбутнє здається ненадійним, ритуали тихо кажуть нервовій системі: щось усе ще тримається.

П’ятирічний план — це шахрайство. Іди додому

Спокійне завтра сьогодні не гарантоване. Є місця у світі, де люди почуваються безпечніше — так. Але глобальний «окей», підписаний вищими силами й такий, що дає імунітет від усього божевілля, яке може трапитися з людиною? Ні.

Це означає, що мені доводиться жити одним днем. Просто одним днем. Наприкінці цього довгого й важкого дня — подякуй собі за те, що не злетіла з котушок остаточно, і йди спати. Повтори завтра.

У режимі виживання я навіть не намагаюся будувати грандіозні плани, бо вони з великою ймовірністю розваляться — і я отримаю ще одну глобальну проблему для свого «мученицького значка». Я так роблю, так. Іноді. Але якщо я можу зробити одну річ — це маленькі, послідовні кроки. Усе.

Один. День. За. Раз.

Коли мені краще і з’являється оце прекрасне відчуття «я можу змінити світ», я планую тиждень або місяць. Працює безвідмовно.

Дехто називає це провалом амбіцій. Добре, називай як хочеш. Амбіції — для часів, коли є внутрішній ресурс. Ці часи обов’язково настануть. А поки — немає нічого ганебного в тому, щоб десять хвилин на день повільно дихати із заплющеними очима і називати це турботою про себе.