“Кожен день вірю, що я повернусь додому” – староста Козачої Лопані Вакуленко
“На сьогодні 67 у Козачій Лопані та шість у Новій Козачій, – рахує жителів свого прикордонного старостинського округу Людмила Вакуленко. – Козачолопанський старостинський округ, він у мене великий був. Включав і селище Ветеринарне, зараз жодної цивільної особи там немає, вже давно немає. І село Гранів – теж немає, і село Шевченка – теж немає”.
Пані Людмила зі своїм рідним селищем пережила все найстрашніше: окупацію, обстріли, дронові нальоти, ракетний удар по сільраді та пошук людей під завалами. Зараз вона працює в Слатиному та щодня чекає, коли туди зможе дістатися ще хтось із земляків. Адже вивезти їх із прикордоння транспортом уже неможливо. “Об’єктиву” Людмила Вакуленко розповіла, хто та чому залишається жити в Козачій, що насправді відбувається в прикордонні та як ЗСУ тіснять окупантів. А також поділилася спогадами: як двічі повертала прапор України в рідному селищі та у 2022-му реагувала на тяжку підозру в держзраді.
“Звичайно, з окупації я бігла б і всім би казала: “Тікайте”
“Виконуємо свої обов’язки – і ті, які записані в наших посадових обов’язках, і ті, які не можна записати”, – описує свою роботу зараз пані Людмила.
Тих обов’язків, які не можна записати в посадову інструкцію старости, в неї все більше – і всі пов’язані з війною.
“Ми ж розуміємо: не можна написати, що ви повинні хоронити людину. Або ви повинні забирати її, якщо вона поранена, або ви повинні вивезти. Таке не напишуть. Але воно входить в мої обов’язки. Що розумію розумом своїм – от все і входить. Уся допомога. Робота старости в чому полягає? В тому, щоб допомогти людям. У даній ситуації – війна, надзвичайно важке випробовування для всіх для нас. І особливо для людей прикордоння”, – відзначає Вакуленко.
Козача Лопань, як і значна частина прикордоння Харківщини, відчула весь жах повномасштабного російського вторгнення із перших хвилин 24 лютого 2022 року. Окупація селища в лічених кілометрах від РФ була миттєвою. У перші дні варіанти відносно безпечно покинути селище ще були. Людмила Вакуленко залишилася. Зараз зізнається: це єдине рішення, яке б вона змінила.
Читайте також: Ми навіть робили труни – мер Чугуєва, міста, яке встояло, попри все
“Якби зараз у мене знову запитали: “Як би було, якби існувала машина часу?” Звичайно, з окупації я бігла б і всім би казала: “Тікайте, тікайте, тікайте”, – говорить вона зараз.
Тушонка від окупантів “не лізла в горло”
Тоді, у 2022-му, Вакуленко ризикувала, хоча, ймовірно, не усвідомлювала, наскільки сильно. Один із таких відчайдушних епізодів: вона вирішила просто під носом в окупантів повернути на будівлю селищної ради український прапор.
“Це ще тільки-тільки прийшли окупанти. І вони наш прапор державний зняли з адміністративної будівлі. Я його забрала. І потім прийшла зранку, коли темно було. Я думала, що я сама це зроблю. Бо треба було вилізти через вікно і притулити цей прапор. У мене самої не вийшло. Я не могла його прикрутити. Тоді ще зв’язок був. Я передзвонила своєму співробітнику Романові Бабаєву. Кажу: “Рома, ви де? Я в селищній раді”. Він: “Я зараз прибіжу”. І прибіг. Він прикрутив, допоміг мені. І вже зранку висів прапор. Окупанти їздили по селищу, а прапор висів. Довго – до 24 березня. А 24 березня вони зняли прапор наш, на жаль. І все. Більше я туди не приходила. Тобто шість місяців, пів року я не була в центрі. Взагалі не була”, – згадує староста.
В окупації Козача Лопань була понад сім місяців. І ситуація ставала дедалі страшнішою.
Читайте також: “Зрозуміла, що я не зможу”: як працює староста селища за 6 км від ворога 📹
“Тільки ті, хто відчули несвободу, можуть зрозуміти. Бо дехто каже: вас же годували, вам же давали тушонку, вам же давали все. Вибачте, а воно в горло не лізло. Зрозуміти може тільки та людина, якій було дуже-дуже погано. Я говорю особисто про себе. Мені було надзвичайно важко в цій ситуації… І що таке окупація: ніде про неї не напишеш, і я зараз вам не можу розказати, що це таке. Це страх”, – говорить пані Людмила.
Про підозру в держзраді: “Я не знаю, чому мені довелося через це пройти”
Важким випробуванням 2022 року для жителів прикордоння стала втрата зв’язку із зовнішнім українським світом.
“У нас не було зв’язку із Дергачами. У нас не було ніякого зв’язку з тими людьми, які могли б мене підтримати зовні, щоб сказати, що буде все добре. І от ми чекали, що буде звільнення. Але коли сьогодні так, завтра, післязавтра, місяць – це дуже багато. Втрачаєш віру. Віра потихеньку тане, вона уходить кудись. Потім знову хтось тобі щось добре сказав – та ні, такого не може бути, щоб ми назавжди залишилися”, – ділиться Вакуленко.
Проте з “великої землі” до неї уривками доходили не тільки слова підтримки. У травні 2022 року Харківська обласна прокуратура заочно оголосила старості Козачої Лопані підозру в держзраді. Тоді в тексті пресслужби прокуратури йшлося про її співпрацю з окупантами, зокрема – участь у розподілі їхньої “гуманітарки”.
“Хтось із мешканців з наших – сусід, здається. Вони виходили на певні місця – і зв’язок ловили там. Він прийшов і каже: “Людмило Михайлівно, так і так, у вас підозра у держзраді”. Я кажу: “Як?” Я не вірила. Я думала, що це якась брехня. Я таки знайшла місце, де можна подзвонити, і зателефонувала своєму колишньому учню (Вакуленко багато років працювала вчителькою молодших класів – Ред.) Він в органах служить. Попросила його: “Подивися. Дійсно мені це таке?” Він знав уже. Він каже: “Так”. Я кажу: “Як таке могло бути?” Вони ж усі знали, що я не працювала з ними (з росіянами – Ред.) А він каже: “Ну, доведеться вам перетерпіти, поки буде окупація, ніхто не буде цим займатися. А потім усе стане на свої місця”. Ну, сказати легко. Жити з цим дуже важко. І треба, мабуть, бути дуже сильним. Я не така сильна. Щоб це не сприймати та про це забути. Я й зараз не розумію, чому так. Я не знаю, чому мені довелося через це пройти”, – говорить пані Людмила.
“Я знала, що мені треба позначити: це Україна”
Попри підозри з вільної України, саме Вакуленко, лише почувши, що окупанти тікають з Козачої Лопані, вдруге за час вторгнення повернула державний прапор на будівлю сільради.
“Мабуть, це якраз і було відчуття свободи. Це було таке полегшення. Прийшов мій товариш і сказав: “Ну що, Людо, диво! Диво сталося! Пішли таки окупанти”. Я кажу: “Як ти думаєш, Сашко, чи можна мені поїхати повісити прапор?” І він каже: “Я б так би не ризикував, бо вони ще десь залишилися”. А я думаю: може ж тоді люди не будуть виїжджати. Бо вони ж людей виганяли. Вони з ночі почали виганяти: тікайте з селища, зараз прийде українська армія – і будуть, значить, розстрілювати та все. Дехто злякався, дехто, звичайно, ні. І ми не збиралися нікуди йти. І я думаю: “Зараз як повішу тільки прапор, так люди, побачивши цей прапор, не будуть же тікати, не боятимуться”. Я навіть не знала, що це військові повинні робити, коли зайдуть. Я знала, що мені треба позначити: це Україна”, – розповідає Вакуленко.
Підозру в держзраді з неї згодом зняли – 6 березня 2023 року Дергачівський районний суд закрив провадження у цій справі.
“Зрозуміли, що ми можемо тут бути поховані”
У вересні 2022 року, коли Козача Лопань повернулася під контроль України, населення селища становило дещо більше ніж 2000 людей. Згодом деяка частина жителів виїхала.
“Півтори тисячі населення було постійно. Хтось виїхав – хтось приїхав”, – говорить староста.
Проте із 2024-го ситуація стала змінюватися радикально. Росіяни почали створювати свою так звану “буферну зону”. Прикордонні населені пункти фізично рівняють із землею обстрілами, а за місцевими жителями в режимі онлайн полюють дрони. Наприкінці літа 2024-го керівництво Козачої Лопані змушене було перенести свій “офіс” до Слатиного.
“Ми вимушені були поїхати, бо, як ви знаєте, зовсім знищили нашу селищну раду, – пояснює пані Людмила. – Спочатку я була на другому поверсі. Потім арта розбила другий поверх. Ми спустилися на перший. На першому поверсі КАБами вдарили. І ми спустилися ще – пропрацювали три місяці в підвальному приміщенні. Туди прилетіли ракети. Одна ракета – і за 25 хвилин друга. Засипавши трьох людей там. Ми сиділи в цьому ж приміщенні. Десь, може, метр відділяв: половина завалилася, а друга половина, де ми були, – задрижало все. Ми зрозуміли, що ми можемо тут бути поховані”.
“Це був Армагеддон”
Той ракетний удар, про який розповідає староста Козачої Лопані, стався 21 серпня 2024-го. Загинули двоє людей, одну жінку вдалося витягнути з-під завалів живою.
Жертв могло бути значно більше, якби не рішення, яке ухвалили буквально напередодні.
“За день до того, як прилетіли ці ракети, люди в нас отримували їжу в підвальному приміщенні. І чоловіка вбили прямо, коли він під’їжджав на машині за продуктами. Це так сколихнуло нас усіх. У нас на той час бувало по 60-70 людей одночасно в підвалі. Вони (окупанти – Ред.) бачили, вони спостерігали, що дуже багато людей. Щось підказало, якась інтуїція, сказати: “Усе, давайте хоча б на тиждень зупинимося, не будемо привозити їжу”. Люди обурювалися. А наступного дня прилетіли ракети. Але там уже були тільки наші працівники. І то двох придавило. Ми залишилися живі. Значить, для чогось нас Бог залишив, треба далі працювати”, – вважає староста.
Подальший розбір завалів став для неї одним із найважчих і найстрашніших спогадів. Під руїнами залишалися ще двоє людей. Зв’язку з ними не було, й усі розуміли, що з високою ймовірністю вони загинули.
“Ми по цеглинці почали розбирати. Може ж ми дістанемо цих людей, може ж тіла дістанемо. Потім приїхали надзвичайники – машину дуже гарну прислали. Була тут і поліція у нас, і були ДСНСники. І оце був Армагеддон. Вони й артою нас обкидали, і з танка стріляли, і кинули на нас, не знаю скільки – безліч – дронів. Спочатку, поки не було машин (екстрених служб – Ред.), поки люди самі стояли, вони ще нам трохи давали розбирати. А коли вже приїхали служби… Хто де міг, там і ховався. По ярках, по всьому. Вони літали так, ці дрони, це було надзвичайно страшне. Я ще страшнішого не бачила. Вони спалили тоді машину. Люди, слава Богу, усі залишилися живі”, – ділиться спогадами пані Людмила.
Не “ждуни”: хто залишається в Козачій Лопані
Після цих подій старостат перебрався працювати до Слатиного. У самій Козачій Лопані населення стає все менше. Проте дещо більше пів сотні людей залишається. Староста переконана: це не “ждуни”, як люблять визначати мешканців, котрі нібито чекають на російське “освобождение”.
“Повірте мені, “ждуни” є скрізь, по всій Україні. І в нас, у Козачій, не більше і не менше, ніж в інших населених пунктах. Якщо вони такі є. Але це якраз не ті люди, які там залишилися. Це ті люди, які залишилися по нещастю. З різних причин. Комусь нікуди йти, хтось не дійшов, а хтось тепер уже і хоче вийти, але не може”, – пояснює Вакуленко.
Як приклад наводить шістьох мешканців села Нова Козача, що трошки південніше від Козачої Лопані, ближче до Дергачів і Харкова. Там наразі лише шестеро людей.
“Із них двоє маломобільних. Одна взагалі лежача, друга така, – ну, ледве-ледве ходить. І четверо такі, які ще, може, можуть вийти. Бо зараз евакуація, яка проходить, – це “допоможи собі сам”, а далі вже ми. До Слатиного треба якось діставатися. Бо вже не можуть проїхати туди (на північ від Слатиного – в бік Козачої Лопані – Ред.) навіть броньовані машини… Велосипедами ще можна. Так: кинути велосипед – і заховатися в посадку. Отак ще люди виїжджають”, – розповідає про евакуацію під загрозою дронів Людмила Вакуленко.
“Кожен день підраховуємо, хто ще може вийти”
Серед варіантів, як жителі прикордоння покидали свої домівки, – не тільки велосипеди. Маломобільних людей донедавна вивозили на інвалідному возику, який штовхали до Слатиного 14 кілометрів.
“У нас так понад 10 осіб виїхали”, – відзначає староста.
Але навіть такий транспорт став “легитимной целью” для російської армії.
“Дружина попросила вивезти чоловіка після інсульту. Він взагалі дуже погано ходив. Ми возик той віддали – так вони ж, побачивши возик, розбили й хату, і возик. І їй довелося просити хлопців, щоб вони в ряднині винесли цю людину, – розповідає пані Людмила. – Там треба йти по кладках, щоб вийти. І вони несли цю людину, яка важить, мабуть, кілограм 100. Казали: і падали, і що ми тільки не робили. Знаєте, ніхто не фотографує це все. Там і телефонів немає таких у людей, і, мабуть, не до того. А взагалі для історії – це страшні кадри, які, мабуть, повинні б сколихнути все суспільство всього світу”.
Ситуація в Слатиному, де знаходиться старостат, теж стає все небезпечнішою. Селище часто потрапляє під російські удари – сюди долітають і КАБи, й FPV-дрони, й інші засоби ураження.
“Коли чуємо звук дрона, кожен з нас холоне всередині, й замираємо, і десь ховаємося. Щоб дійти до роботи, ми йдемо не по дорозі. Дівчата, колеги, приїжджають із Харкова. Забираємо їх, вони приїжджають сюди. Зараз надзвичайно важко, бо контролюють дрони вже дороги. Боїмося. Працюємо. Сподіваємося на зміни на краще. Але поки що тримаємося, поки є там люди. Розуміємо, що не сьогодні-завтра залишиться стала частина, наприклад, в Козачій, які вже не вийдуть. Ми кожен день підраховуємо: так, оцей не вийде, у нього вже сили не вистачить вийти, а оцей може вийти. Ми дуже зраділи, що вийшла одна жінка, яку ми вважали, що вона маломобільна. У неї ніженьки такі… Вона 1949 року народження. Але вона вийшла. Йшла добу цілу. У посадках ховалася, десь там ночувала. Тобто, віримо в те, що хто там залишається, вони вийдуть”, – говорить староста.
“Я вірю в те, що ми повернемось”
Віра в те, що за пітьмою прийде світанок, тримає Людмилу Вакуленко попри все, що їй довелося пережити.
“Я кожен день вірю, що я повернусь додому, – зізнається пані Людмила. – Будинки зруйновані, все пошкоджено, все зруйновано, будинків немає. Але я вірю в те, що ми повернемось. Ось-ось – ще трішки. Зараз ну дуже бойовий полк у нас, зачищає наше селище. Я вірю в те, що вони відкинуть ворога. Вони вже відкинули, він не топчеться по нашому селищу. Можливо, заходять там маленькими групами. Але віру не втрачаю. І думаю, що люди, які ще до цього часу залишалися, вони вірять в те, що прийдуть наші – і викинуть. Далеченько закинуть туди. Їх не можна тільки за державний кордон. Їх треба трішки далі, щоб вони не долітали до нас”.
Староста Козачої Лопані говорить: готова брати участь у відбудові свого селища: “По секрету вам скажу: я дуже люблю свою роботу. Дуже люблю. З усіма її негараздами. Мені навіть говорити соромно, що важко. Зараз важко всім. Найважче – це тим, хто нас захищає, ми це розуміємо. Решті – це просто треба працювати без вихідних. Війна. Працювати я не перестану, навіть якщо не буду старостою, нічого страшного в цьому нема. Скільки роботи: дерева сади, руїни розгрібай, допомагай старим, допомагай тим, кому гірше, ніж тобі. От і все”.
