Харків’янин в Індонезії — країні 17-ти з половиною тисяч островів

Антон Галушка-Адайкін — сходознавець, кандидат історичних наук, автор книги про історію Індонезії, поділився з нами своїми враженнями від країни, розташованої з обох боків екватору.

— Антоне, розкажи, будь ласка, скільки мандрівок до Республіки Індонезія ти здійснив?

— Сам вже не знаю, перестав рахувати… Наприклад за останній рік був двічі, кожна поїздка тривала декілька тижнів. Найближчим часом також збираюсь…

— Чи є в тебе мапа з улюбленими маршрутами?

— Ні, своєї «мапи» не має, та й не потрібна вона. Головне, що в мене є – це знання мови, яка стала для мене як рідна. Навіть індонезійці дивуються. Іноді, якщо по телефону спілкуємось в перший раз, то не вірять, що я білий хлопець з України.

— Розкажи про людей країни островів?

— Якщо дуже коротко відповісти, то люди різні, як і всюди, але індонезійці, на відміну від українців набагато частіше посміхаються. На теренах Індонезії мешкають сотні етносів. Всі ці народи відрізняються один від одного, але є їх об’єднує Індонезія — унітарна країна, яка є світською державою і в якій, незважаючи на переважне мусульманське населення, що складає приблизно 85% від загальної кількості, рівні права надані усім.

— Яким транспортом ти подорожував?

— Напевно, що усім… Зараз більшістю користуюсь літаками, бо на автобусний, залізничний тощо види транспорту вже не вистачає часу.

— А які саме дослідження ти проводив?

— Переважно історичні. На даний момент я кандидат історичних наук і дисертацію захистив саме стосовно історії Індонезії по темі локальних конфліктів. Написав більше 30 наукових статей, видав монографію «Історія Республіки Індонезія:1945-2012», зараз практично готова наступна книга «Україна та Індонезія: різні, але єдині», яка, сподіваюсь, буде надрукована на початку наступного року.

— Більшість часу ти бував у містах, чи у селах?

— Більшістю у містах, звичайно, і тут скоріше збіг обставин і аспекти моєї діяльності. Хоча сам по собі, я однаково добре почуваю себе, як в місті, так і в селі, хоча і віддаю перевагу комфорту. Наприклад, гаряча вода, душ та басейн мені більше до вподоби, ніж вмивання черпаком з резервуару… Але справжню країну, і це стосується не тільки Індонезії, можна побачити лише на периферії.

— А коли ти вперше приїхав до Індонезії?
— Вперше я приїхав до Індонезії у серпні 2002 року. Я закінчив навчання в Інституті сходознавства та міжнародних відносин «Харківський колегіум» і поїхав до Індонезії в межах урядової програми Dharmasiswa, яка дає можливість протягом року навчатись в одному з вищих навчальних закладів Індонезії. Відверто кажучи, до поїздки я був «арабістом», тобто фахівцем з міжнародних відносин, спрямованим на арабський світ. Вільно спілкувався арабською, але знайомство з Південно-Східною Азією змінило й мої фахові преференції.

— Яким був твій маршрут?
— Перша подорож до країни була повністю підпорядкована, за виключенням вихідних та вакацій, суто навчальним моментам. Спочатку 3 дні в столиці, тобто в Джакарті, які були надзвичайним першим досвідом перебування в зовсім незнайомій атмосфері. Зараз згадую з посмішкою, інші учасники програми були вражені тим, що українці не бояться миттєвого занурення у нову культуру та здібностям у торгівлі на ринках. Потім 2 тижні установчих лекцій в Джокджакарті, в головному місті султанату-автономії на Центральній Яві, що відомо своїми аристократичними та культурними традиціями. З огляду на кількість навчальних закладів Джокджакарта дещо нагадує мій рідний Харків. Ну а вже потім був переїзд до міста Маланг на Східній Яві, де саме я і навчався. Дуже комфортне місце для мешкання: і не мегаполіс, і не глушина; відносно близько до океану, до мегаполісу Сурабая, до Балі; передгірська місцевість; нежаркий клімат (хоча останнім часом середня температура змінилась у бік підвищення) та інше.

— А ще що цікавого для себе ти побачив та почув?
— Кожного дня там я бачив та чув щось нове. Щодо того, що мене вразило під час першої поїздки, то це, напевно, подорож у серце Калімантану до племені даяків та ніч, яку провів на верхівці кратера вулкана Бромо під час свята Кьосодо місцевого племені Тенггер, що сповідує індуїзм.

— А що це було за свято, розкажи докладніше?
— Це давне свято місцевого населення, яке оселилося навколо вулкану Бромо після того, як перші ісламські султанати на Яві почали витісняти індуїстів на схід. Й до теперішнього моменту місцеве населення вірить у легенду про Кесумо, який пожертвував, стрибнувши до жерла вулкану, своїм життям заради спасіння родини від виверження, що було спричинено гнівом божества, та став своєрідним оберегом для народу Тенггер. Кожного року на 14-у добу місяцю Кьосодо місцеве населення готує дари (переважно з овочів) для духу вулкану та кидає їх з краю кратеру, щоб і надалі бути захищеним від «поганого настрою» Бромо.

— Будь ласка, розкажи про твоє життя у даяків. Які твої враження від перебування у них?
Я не відчув ніякого дискомфорту, я б навіть сказав, що навіть був вражений, як чемно вони намагались не помічати присутності чужинця. Наприклад на цивілізованій Яві, десь на периферії біла людина буде об’єктом пильної уваги, люди будуть роздивлятись, намагатись порозмовляти. А у даяків це не прийняте, якщо ти прийшов із миром, то ти гість, який у будь який час може стати частиною племені. Даяків бояться, за ними назавжди закріпилася назва «мисливці за головами», тому що вони відрубали голови своїм ворогам. Існує багато міфів про чаклунські здібності даяків, в які, до речі, інше індонезійське населення вірить. Було дуже цікаво, що перша людина, яка привітала мене на землі даяків, була мати голови племені, її вік було важко зрозуміти, але було враження, що це розмовляє прадавність.

— А звичаї даяків мандрувати та тауюватися ще зберіглися?
— Взагалі-то традиційні даяки не особо мандрують, навпаки вони дуже некомфортно себе почувають не на своїй території. Своя земля – це найголовніший скарб для усіх представників даяків. Й їх відомі тату – це не знак того, що вони відвідали якісь нові землі, а знак їх безперервного зв’язку із пращурами, духами, землею.

— А ти у мандрах Індонезією не зробив собі тату?
— Ні! Я комфортно себе почуваю таким, який я є!

— Які форми шлюбних стосунків прийняті у Індонезії?
— Звичайні! Так, звичайні! Ще раз наголошу на тому, що Індонезія – це світська держава. Релігія відіграє важливу роль у житті, але цивільний кодекс превалює над іншими нормами, які встановлюють принципи соціальної поведінки. Звичайно, що є регіони, де й особо і не чули про реєстрацію браків. Так, наприклад, деякі племена на Калімантані та Західному Папуа ще знаходяться у первісному стані розвитку. Трапляються й випадки релігійної полігамності, але це більше винятки. Хоча є і цікаві традиції, як, наприклад, матріархат у племені Мінангкабау, в якому тільки жінка має право на приватну власність. Звичайно, що цих традицій вже не так дотримуються, але про них не забувають.

— Які острови тобі вдалося відвідати?
— У першій подорожі крім Яви, де я навчався, вдалось відвідати Балі та Калімантан. А вже згодом додалися Суматра та Сулавесі. Це звісно про великі острови!

— Чи був ти на безлюдних островах?
— Був і на безлюдних островах, але недовго і в компанії. Взагалі не обов’язково їхати на маленькі острови, щоб відчути самотність, й без цього вистачає віддалених місць, взяти хоча б провінцію Західне Папуа.

— Які твої враження від клімату та природи країни сімнадцяти з половиною тисяч островів?
— Вони мені дуже підходять! Я «мерзляк», незважаючи на мою щиру і палку любов до України, взимку мені завжди важко. Як то кажуть, мій ад буде холодним. Я б не сказав, що в Індонезії жарко, точніше сказати, там волого. Звичайно, що це питання звички також. Хоча іноді буває дійсно жарко: цього року був у Медані, це велике місто на півночі Суматри, ось там навіть спітнів декілька разів. А природа фантастично красива, якщо не сплюндрована людьми. Так два роки тому був неприємно вражений кількістю пластикового сміття на пляжах Балі на католицьке різдво.

— Чи вдалося тобі відвідати пам’ятки Всесвітньої спадщини людства?
— Так, я відвідав Боробудур, Прамбанан, ліса Суматри, ландшафти Балі.

— Які твої враження?
— Відповім лаконічно: це мурашки по шкірі!

— Що було екстремального у твоїх мандрах?
— Екстріму було багато, різноманітного та іноді із відверто негативним забарвленням… Теракт на Балі у 2002 році… Але були і інші моменти, як наприклад, землетрус на Центральній Яві. Потужність товчків була не досить висока — 5,7 за шкалою Ріхтера, але відчуття забути неможна. Я саме у той час стояв у вестибюлі готелю, як раптово стало зовсім тихо, а потім був звук, наче дві феликі фури зіткнулися прямо за спиною. Все навколо стало наче живим… Я відразу зрозумів у чому справа, бо життя вже навчило не панікувати — я просто покинув будинок та попрямував до відкритого місця, яке на щастя знаходилося поряд. Там почав збиратись натовп. Місцеві добре знають, що таке землетрус…

— Які цікаві зустрічі в тебе були?
— Безліч. З останніх — це встановлення дружніх стосунків з Федерацією боксу Індонезії, а саме з її головою генералом поліції Джонні Асадомою та іншими членами федерації та самої збірної. Збірна Індонезії з боксу напередодні великих змагань, а саме Азійських ігр 2018 року, що проходили в Джакарті та Палембанзі, проводила збори в Україні, в тому числі і у рідному Харкові. Було приємно допомагати збірній готуватися до змагань, а потім вже їх підтримувати вже у Джакарті. Також хотів би відмітити зустріч та гарні стосунки з послом Республіки Індонезія в Україні професором Юдді Кріснанді, який на сьогоднішній час робить дуже багато для виведення відносин між нашими країнами на новий, більш продуктивний рівень.

— Розкажи про індонезійську кухню.
— Індонезійська кухня своєю більшістю доволі гостра, що обумовлено кліматом, в якому гострий перець виступає як консервант, так і своєрідним засобом проти отруєння. Звичайно, що головним продуктом є рис, навіть існує прислів’я «Не поїв рису – не поїв». Доволі широко презентовані морепродукти, риба, курятина. Свинина, звичайно, використовується лише у регіонах, де мешкає не мусульманське населення, Наприклад на Балі є відомим блюдо із свині «Бабі гулінг». А взагалі кожний регіон має свої власні страви і дуже цим пишається.

— А які страви тобі сподобались більш за все?
— Я взагалі доволі спокійно відношусь до їжі, але із задоволенням куштую «Соп бунтут», суп із буйволячих хвостів. Для морепродуктів немає кращого місця ніж рибацьке селище на березі моря або океану. Моє таке улюблене місце розташоване у селище Депок на півдні Яви, поблизу Джокджакарти. Купуєш морську свіжину з човнів і йдеш до місцевих кафе, які не мають меню, є лише фіксована ціна за приготування кіло риби, краба, лобстера тощо, яких ти їм приносиш. Доки чекаєш, дивишся на океан і час зупиняється.

— А в чому індонезійці та українці схожі?
— Для цього й потрібно буде прочитати мою книгу. Наведу невеличкий уривок: «Якщо приїхати до Індонезії і сісти, наприклад, в таксі і бути першим клієнтом цієї доби, або піти вранці на традиційний ринок і щось першим купити, продавець товару чи послуги обов’язково доторкнеться цими грошима до решти власного товару або до засобу за допомоги якого він або вона заробляє на життя. Кожний ранок на українських ринках починається з тієї ж самої процедури, зміст якої такий же самий, як і в Індонезії: притягти нових клієнтів або покупців і відповідно більше заробити». Насправді українці та індонезійці – однакові та різні водночас, як і усі люди на Землі!