Захищає Харків на протезі, а дружина – волонтерить: історія родини Кашпурів

Переможець “Ігор Героїв”, який самостійно на протезі зрушив з місця Ан-26 у Чугуєві, зараз знову на війні. З перших днів Роман Кашпур захищав Харків, сьогодні воює у складі 92 ОМБр.

Історія надзвичайного військового Романа та його надійного тилу – дружини-волонтера Юлії – в рубриці МГ “Об’єктив” – “Об’єктивні історії”. Олена Скалецька розповідає історії українських бійців, лікарів, дітей та їхніх батьків, вивезених з окупації, матерів, які втратили синів на фронті, волонтерів та багатьох інших.

Усі вони записані від першої особи – за словами самих героїв.

“Якщо я на одній нозі можу 16 тонн протягнути, тобі слабо?!”

Юлія: “Ще до зустрічі з Ромою спочатку я познайомилася з майбутніми свекрами. Кашпури – Тамара та Олександр – приїхали до шпиталю на операцію сина. Пам’ятаю, як зараз, Рому після реампутації. Немає частини ноги, і він усміхається й каже: “Тепер я “залізний скіф”.

А його батько жартує, мовляв, нігтів менше зрізати, а яка економія на шкарпетках. Хоча, до речі, шкарпетки на протезі зношуються швидше. Я з 2014 займаюся питаннями реабілітації наших хлопців після поранень. Знаю точно: піднімешся – навіть без двох ніг – і підеш життям далі, якщо близькі не опустили руки.

Він і в “Ігри Героїв” пішов змагатися, щоб довести іншим, що й без кінцівок жити можна та треба. Ну, “якщо я на одній нозі можу 16 тонн протягнути, тобі слабо?!” Це він із АН-26 рекорд встановив.

Він продовжує справу тих хлопців, які колись надихнули його. Учасники “Ігор Героїв” у Харкові прийшли до військового шпиталю, щоб показати, як після ампутацій кінцівок можна жити, тренуватися, перемагати. Його улюблена фраза: “Все чітко!” – тобто прорвемося. Це були його перші слова, коли він підірвався та дзвонив мамі: “Мамо, не реви. У мене все чітко!”

“І після Перемоги я йтиму на рекорди”

Роман: “Щойно я побачив поранення, зрозумів: буде ампутація. Треба дотерпіти до госпіталю, потім – операція, й готуватися до протезування. Такий план допомагає йти далі, навіть без ноги. Якщо ти йдеш на фронт усвідомлено, ти маєш розуміти, що може бути все. А якщо ампутація, просто прийми себе іншого та відкривай нову сторінку у своєму житті”. Перше моє запитання до лікаря: “Коли я стану на ноги?” Близько року в мене зайняла реабілітація. Тому набирайтеся терпіння – і все вийде. І після Перемоги я йтиму на рекорди. Коли тебе заспокоює психолог, переконуючи, що можна жити і без ніг чи рук, це не так мотивує, як приклад такої самої людини. Я просто встаю з дивана, одягаю протез – та йду. І не жалію себе”.

“Досить мені носити борщі, перевози речі”

Юлія: “До нашого спільного життя, ми більше телефонували, ніж бачилися.  Просто ми говорили однією мовою, нас дуже багато пов’язувало.  Рома в 2016-му пішов добровольцем на фронт.  А я з Куп’янська, тож перших українських біженців із Донбасу побачила вже у 2014 році, тоді ж і зайнялася волонтерством, як і вся моя родина. Мій брат пішов воювати в першу хвилю.  Навесні 2019-го я вже мешкала в Харкові з маленьким сином, і Роман після чергової реабілітації заїхав у гості.  Тобто він приїхав на протезування, але в один прекрасний момент сказав: “Давай жити разом”.  Він винайняв квартиру поблизу дитячого садка, куди ходив Іван, і сказав “Досить мені носити борщі, перевозь речі”. Так і вийшло, що прийшов, побачив, переміг. Коли поруч з тобою така сильна духом людина, починаєш відчувати себе інакше.  Його протез – не слабкість, а особливість”.

Роман: “А я і не бачу різниці. Лягаєш спати – зняв ногу, прокинувся – причепив, і навіть спати в протезі можна. Я не вважаю себе інвалідом, і Юля ніколи не звертала на це увагу. “Мені важливо, що в тебе в голові, – говорила вона, – і як ти ставишся до мене й до дитини”. А для мене було важливим у нашому спілкуванні спочатку її ставлення до сина. Коли я побачив її як матір, зрозумів, що з Юлею хочу будувати сім’ю і виховувати наших дітей.

“Українців не здолати, якщо наші хлопці перемагають ворогів на протезах та милицях”

Юлія: “З початку нашого знайомства він не приховував, що хоче повернутись на фронт.  Відсутність правої ноги не зупиняла.  Сучасні протези дозволяють бігати, стрибати, і навіть встановлювати рекорди – і він це довів. “Тоді ми підемо разом”,- сказала я.  Так ми планували зробити 24 лютого 2022 року.  Коли почався повномасштабний наступ і Харків здригався від вибухів, ми вирішили відвезти дітей на Вінниччину до Кашпурів.  На той момент у нас уже народився Сашко.  Мої тато з мамою, на щастя, залишили Куп’янськ трохи раніше, і ми були разом.  У батьківському будинку Романа його батько Олександр Миколайович влаштував заколот: “Мати має залишитися з дітьми! Як це -відірвати малюка від грудей!”. І він поїхав замість мене, зайнявся волонтерством, а Рома подався боронити Салтівку.

Читайте також:  Волонтерами нас назвали люди: військова історія продюсера з Харкова

Скільки хлопців уже загинуло, побратимів Романа та наших знайомих.  Усіх пам’ятаємо і оплакуватимемо після перемоги.  У мене за цей час сльози навернулися одного разу, коли вперше побачила розбомблений центр Харкова.  У Роми в підрозділі воюють і такі самі, як він, – після ампутацій. Дмитро Гержан “Тритон” його давній друг, ще з “Правого сектора”, теж там.

У них багато роботи й зараз: навчатимуть новачків, як вражати ворога та берегти себе.  Вони називають себе братами, й це не просто слова.  Коли Рома дізнався, що його найкращий друг підірвався на міні ще тоді, в 2019-му, він одразу прибіг до нього в шпиталь. “Тритон”, до речі, був свідком на нашому весіллі.  Ось так вони й воюють разом – із протезами на правих ногах. Сміються: “Ну, ми ж правосіки з “Правого сектора”.  А їхній командир Віталій Білоус “Білий” двічі підривався, другу ногу не ампутували, але на той момент він був ще в шині.  Українців не перемогти, якщо наші хлопці перемагають ворогів на протезах та милицях”.

“Кожен із хлопців робив свою справу на своєму місці, тому Харків вистояв”

Роман: “Я не випадково їхав обороняти Харків – місто, яке стало для мене рідним.  З бойового досвіду розумів, що близькість до кордону зробить його вразливим для обстрілів і ворожих атак на тривалий період.  Мені пощастило зустріти Віталія Білоуса та Сергія Бистрова, коли вони формували підрозділ добробату та обороняли Салтівку.  Спочатку у нас була тільки стрілецька зброя, тому коптери, машини та інше обладнання, яке збирала  Юля з волонтерами, реально допомагали воювати.  Саме там, у боях, я оцінив, як важлива підтримка тилу.  А мій тил – це Юля – дружина, мати наших дітей та волонтер. За це і воюю, як і кожен українець: за свою родину, домівку.

Росіяни використовували перевірену тактику “випаленої землі”, накриваючи нас артилерією, а потім намагалися заходити.  Але в ближньому бою вони слабкі.  А в нас у кожному вікні на них чекав автомат.  Просто кожен із хлопців робив свою справу на своєму місці, тому Харків вистояв”.

“Пишаюся тобою і тим, що ти робиш”

Юлія: “Це стало для мене найвищою похвалою.  Коли Рома сказав: “Ти таку  роботу тут, у тилу, робиш, що й десять не потягнуть, а на нулі ти була б просто одиниця”.  Так, бувало, що й години на добу не спала, коли треба було організувати зелені коридори для доставки на передову дронів, машин, тепловізорів, бронежилетів, обмундирування – та ще багато всякого там.  Моя війна була тут, а Рома мені дзвонив із Харкова по відеозв’язку. Я бачила, як він і хлопці  пригинаються, сидячи в укритті, бо почався черговий обстріл.  Отак півроку він ходив на штурми на “купальній” нозі.  Цей протез використовують, щоб просто по дому ходити, купатися.  Його старий протез не годився, а новий не встигли замінити.  Та Рома на одній нозі будь-якому двоногому фору дасть”.

“Шістьох на протезах тоді на Салтівці зустрічав”

Роман: “Коли бачиш, як вони з танка в будинки стріляють чи лікарні, то на адреналіні й без ноги побіжиш боротися.  Я шістьох на протезах тоді на Салтівці зустрічав.  Українців не перемогти, ми лаятися можемо між собою, але коли треба – забули образи та об’єдналися”.

Юлія: “Іванові вже сім, Сашкові – півтора, а їхньому батькові 25. Вони як друзі. Суворий батько в нашій родині – це мама. А з татом можна все.  Роман продовжує служити, після добробату в Харкові, потім – у спецпідрозділі “Kraken”, зараз 92 Бригаді ЗСУ.

Я продовжую курирувати доставку всього необхідного нашим хлопцям на передову.  А потрібно все: машини, дрони, тепловізори, буржуйки, пальники, спальники, теплий одяг. Попереду – зима.  Тому раді будь-якій допомозі. Чим її більше, тим більше хлопців збережемо й швидше переможемо. Україна воює цілими родинами, кожен на своєму місті, нас не здолати”.