Українських вояків доведеться роками відновлювати від психологічних травм

Окрім травмованих тіл, в українських вояків ще поранено психіку. Виснажені фізично та морально, деякі солдати щодня бачать жахи, про які більшість цивільних ніколи не здогадуються. Ті, хто працює з військовими, кажуть, що потреба українських воїнів у психічному оздоровленні набагато більша, ніж є зараз, і вона зберігатиметься роками, пише New York Times .

Ніч приносить мало сну та страшні сни. День приносить панічні атаки та спогади. Усі виснажені, дехто думає про самогубство. Вони бояться своїх думок і те, що ці думки можуть спонукати їх робити.

Владиславу Рузієву, 28-річному українському сержанту, постійно сняться кошмари про те, як він був затиснутий разом зі своїм підрозділом минулої зими, безсилий нічого вдіяти проти постійної російської артилерії, сильного морозу, і не міг допомогти товаришам, які втратили руки та ноги.

«Іноді земля була настільки заповнена пораненими, що евакуаційні машини помилково проїжджали через їхні тіла в хаосі», — сказав він, згадуючи сцени, свідком яких він був на фронті на початку цього року.

За 1,5 роки війни багато українських військових мали відпустку всього близько 2 тижнів. І коли вони отримують короткі перепочинки далеко від фронту, багато з них найбільше потребують лікування психологічних травм.

Ця потреба зростає і значно перевищує можливості України її задовольнити, як виявив журналіст New York Times під час відвідин закладів, що надають таку допомогу, та в інтерв’ю з солдатами, терапевтами та лікарями.

Андрій Ремезов добре знає це страждання — поїхавши у 2014 році воювати з російськими проксі-силами на Сході, він повернувся додому і потрапив у штопор.

«Я пристрастився до наркотиків і алкоголю, навіть думав про самогубство, але мене врятували товариші», — розповідає 34-річний пан Ремезов. Лікувався, став психологом і одружився.

Минулого року знову пішов до армії. Під час дводенної поїздки до Києва, попиваючи каву на своїй кухні, його дружина, Маргарита Клишкан, вона пояснила, що щоразу, коли чоловік залишає фронт, він проводить деякий час у тиші, подумки оглядаючи те, що він пережив.

«Щоб я міг поставити це на полицю» в себе в голові. Інакше, – сказав він, – вся ця інформація може просто дестабілізувати мене».

За словами Андрія, українська система психічного здоров’я може впоратися лише з незначною частиною потреби, і більшість солдатів роблять помилку, намагаючись впоратися з нею самостійно, як колись зробив він.

Кілька центрів в Україні лікують психічні травми за допомогою традиційної психотерапії та альтернативних методів лікування: електростимуляції, спілкування з тваринами, йоги, водної терапії тощо.

У Лісовій Поляні, лікарні під Києвом, терапевти використовують «біосугестивну терапію», поєднання розмов, музики та дотиків до голови, грудей, плечей і рук. Навіть стрижка перукаря може бути терапевтичною — це безпечна зустріч із незнайомцем, яка дарує відчуття рутини та турботи.

У шпиталі лікують солдатів як з психологічними, так і з фізичними травмами, включно з черепно-мозковими травмами, як струс мозку.

«Зараз це стало епідемією, бо російська артилерія — як дощ», — сказала режисерка Ксенія Возніцина. Вона додала: «Ми також працюємо з тими, кого катували в російському полоні».

Загартовані чоловіки можуть мати проблеми зі зниженням охорони. Для деяких дотик є загрозливим. Під час одного групового заняття воїни, які проявляли підвищену пильність, намагалися виконувати інструкції тримати очі закритими. Один нестримно трусився.

Мета наразі полягає лише в тому, щоб вони були достатньо здоровими, щоб повернутися на фронт. Довгострокове відновлення має почекати.

Під час попередньої ротації подалі від лінії фронту 35-річний Максим вночі напав на свого сусіда, вважаючи того солдата за росіянина. Після цього Максим наполіг, щоб мати окрему кімнату для себе.

«Ми втратили більшість чоловіків у моєму підрозділі», — сказав він. «Іноді я плачу. Коли я засинаю, я можу уявити все це знову». Він додав: «Я пам’ятаю обличчя всіх наших загиблих товаришів».

Максим не бачить сенсу в лікуванні в цьому, уже другому, реабілітаційному центрі під Харковом. Як і багато солдатів, його затисло між жахами лінії фронту та відчуттям, що це єдине місце, якому він належить.

«На фронті я знаю своє завдання і знаю свої обов’язки», – сказав він. «Але тут я не знаю». Він додав: «Можливо, одного разу, коли тут закінчиться війна, я поїду в іншу зону бойових дій».

Між сеансами терапії він сидів на вулиці, окремо від інших, курив і дивився вдалину, стиснувши одну руку на потилиці. Максима мучать яскраві спогади про фронт, але він хоче повернутися, вважаючи його єдиним місцем. За кілька днів знову приєднався до побратимів.

Сонячного дня в Києві десятки військовослужбовців у формі зібралися в реабілітаційному центрі Spirit, щоб зробити те, чого більшість ніколи не робила раніше: покататися верхи.

Інструктор водив чоловіків верхи навколо сараю, змушував їх робити вправи для рук і наказував їм нахилитися вперед і обійняти своїх коней. Один солдат, обхопивши руками шию коня, широко посміхнувся.

«Вони вчаться їздити верхи, але це також дає їм зосередженість, бути тут і зараз, бути присутніми», – сказала Ганна Бураго, засновниця програми лікування коней.

Після цього вона зібрала солдатів у коло й запитала, як вони почуваються через цей досвід. Один солдат сказав, що це зробило його щасливим, емоція, яку він ніколи не очікував знову відчути.

Це була остання сесія такого роду. Програму припинили через брак коштів.

Серед травмованих ветеранів є спільна тема: інші ніяк не можуть усвідомити їхні страждання, тому вони не знають, як повернутися до цивільного світу, який зараз здається абсолютно чужим.

«Ти не можеш зрозуміти, тому що ти не нюхав, не чув звуків, не відчував, як це — вбити», — сказав Максим.

36-річний Олексій Котляров, військовий хірург, щодня бачить жахливі поранення, нанесені росіянами, у малоукомплектованому медпункті поблизу фронту, під безперервним обстрілом, з мінімальним відпочинком. У нього депресія, напади паніки та напади плачу, йому діагностували посттравматичний стресовий розлад.

За його словами, у полі, коли мав виконувати життєво важливу роботу, він пристосувався до страху, але в столиці, де є натовпи та ознаки звичайного життя, він почувався неконтрольованим.

На фронті “все сіре і зруйноване”, – сказав він. «Тут люди посміхаються, п’ють каву. Там усі страждають».

Велика частина лікування, яке отримують солдати, як-от ліплення з глини та фізіотерапія, знову знайомить їх зі світом, який не є загрозливим, полегшуючи їм звичайний контакт з іншими, включно з цивільними особами, одночасно займаючи їхні тіла та розум.

«Спочатку солдати побоюються арт-терапії, — розповідає Ярослав Чабанюк, інструктор з гончарства медичного центру МВС у Києві. Але, додав він, це «дає їм відпочити від власних думок».

Військові та ті, хто їх лікує, кажуть, що Україна тільки починає боротися з кризою психічного здоров’я, яка глибока і триватиме роками.

Пані Клишкан, дружина Ремезова, сказала, що бути життєрадісним, терплячим і підтримувати чоловіка вимагало багато енергії, і ця потреба не зникне скоро. Вона думала отримати оплачувану роботу, але вирішила, що не може виконувати і те, і інше.

«Найважливіше те, що я не очікую, що він стане такою ж людиною, якою був востаннє, коли ми бачилися», — сказала вона.

22-річний Антон Косянчук, один із військових, який лікується в Лісовій Поляні в Києві, вказав на татуювання на біцепсі із зображенням крикучого демонічного обличчя.

«Це відображення мого внутрішнього стану», — сказав він.

Доктор Котляров говорив від імені багатьох солдатів, коли проголосив: «Я вже не та людина, яка була до цієї війни. У мене низький рівень емпатії, я став толерантним до насильства».

Читайте також: Реабілітація за допомогою коней: як на Харківщині відновлюються військові