Поздняков: Розумію, чому влада Харкова не пішла на вул. Бандери та Шухевича 📹

Пів сотні вулиць треба ще перейменувати в Харкові в межах деколонізації й близько двохсот – по області, заявив в інтерв’ю МГ “Об’єктив” співзасновник проєкту “Деколонізація. Україна” Вадим Поздняков. Чи продовжиться цей процес? Що нині являє собою проєкт “Деколонізація. Україна”, чим займається, яким коштом існує та які в активістів відношення з мерією Харкова, ХОВА та правоохоронцями? Коли пишуть звернення, а коли беруться за кувалди? Що має бути на місці знесених радянських пам’ятників й чи мають вони зберігатися в музеї? Чому в місті немає вулиць не тільки Бандери чи Шухевича, а ще й Міська Барбари, Мисика чи родини Світличних? Чи мають лишатися в Харкові меморіал воїнам-інтернаціоналістам та станція метро “Академіка Павлова”? Чи коштовний цей процес, деколонізація? Про все це в інтерв’ю.

– Дякую, що погодились на зустріч. Ваша діяльність завжди викликає купу реакцій. Бурхливих, іноді такі коментарі не дуже приємні. Один з таких найпоширеніших, пишуть: “Що немає в країні інших проблем, що вони воюють з пам’ятниками. От вони зараз їх знесуть, що краще стане жити?” Що б ви відповіли на це?

– У нас у країні дуже багато різноманітних питань. Але я це порівнюю в тому числі з вивезенням сміття. Тобто всі ці російські, радянські, імперські пам’ятники, назви вулиць, вивіски російською мовою тощо – ці всі питання мали бути закриті ще на початку 90-х років, якраз коли Україна відновила свою незалежність. Але, на жаль, якраз через оцей “неначасенськ” це все затягнулося на 30 з гаком років. Тобто тому що зараз у країні війна, ми що – не маємо вивозити сміття біля будинків? Маємо вивозити. Чи це дуже дороге задоволення? Ну, відверто кажучи, деколонізація та декомунізація обходяться місту дешевше, ніж вивіз сміття за один день. Це копійчані витрати, але вони насправді є тими, які б мали бути пріоритетними серед витрат, які не є фронтовими, не є військовими. Наприклад, у нас умовно стоїть “Хартія” на Липцях. От Харківська міська рада умовно має допомагати такій “Хартії” чи теробороні. І суттєва частина, на мою суб’єктивну думку, бюджетних грошей, які не можуть бути витрачені на армію, такі теж є, мали б йти на гуманітарні питання. Це популяризація української культури, мови, це якраз таки декомунізація, деколонізація. Але насправді ситуація в тому, що це настільки недорого. Якщо ніхто не буде займатися відмиванням грошей, то демонтаж пам’ятника, ну, скільки він може коштувати…

– У вас, напевно, є приклади, скільки він може коштувати.

– Якщо щось не дуже велике, це кілька тисяч гривень. Один. Для міського бюджету це настільки смішно, наскільки можливо. Знову таки, є в місті комунальники, які отримують зарплату? Є. Є техніка? Є. Що треба, щоб це зробити? Це лише треба заправити цю техніку бензином. Все. Тобто, це витрати на бензин, вони копійчані. Це перше.

– Щодо заміни табличок.

– Це питання, напевно, найбільш витратне, буду відвертим. Але загалом, як показує досвід, одна табличка коштує, якщо якісна, порядку тисячі. Якщо це на приватному будинку, є міста в Україні, де ми ставили власним коштом, бувало 200-300 гривень, залежить від тиражу, накладу. Вони цілком собі нормальні, висять. Нічого з ними не сталося, вони не вицвіли. Просто в таких містах, як Київ, Харків, Одеса, є дизайн-код, є певні вимоги до табличок. Я більше скажу. По-перше, таблички мають мінятися раз на п’ять років, наскільки я пам’ятаю. По-друге, ми можемо побачити, що Харківська міська влада навіть на вулицях, які не перейменовані, вирішила оновити дизайн-код. І ми бачимо на Сумській, наприклад, нові покажчики, просто тому, що так вирішило місто. Тобто і цих синіх місто буде позбавлятися в будь-якому разі.

– Деколонізація розпочалася у Харкові раніше, ніж була проголошена на законодавчому рівні. У 2014-му зносили пам’ятник Леніну на майдані Свободи. Я хотіла спитати, чи ви були тоді серед активістів?

– Був. Чесно кажучи, лише в самому кінці зміг трошки смикнути трос, але це не сильно вплинуло на те, що він впав. Але так, я був серед учасників. Потім якраз це вплинуло на те, що ми своїм угрупуванням тоді ще їздили по області й зносили менші пам’ятники Леніну. Це були Золочівський район, Богодухівський, Зміївський, Чугуївський, ще щось. Я вже не згадаю. Але були історії, кілька десятків різних пам’ятників. Не тільки Леніну, там були Кірови якісь, Петровські, ще щось.

– Це було після Леніна на майдані?

– Це воно надихнуло. Тому що це була складна історія для нашого регіону, на жаль. Тому що поки харківський Ленін не впав, на жаль, дуже багато людей не готові були на якісь активні дії. А коли він уже полетів на головному майдані, воно вже пішло просто ефектом доміно. Не тільки моя група їздила, зносила. Було ще кілька груп, з якими я був знайомий, які теж їздили по місту і по області, займалися цими демонтажами. Це було трошечки хаотично.

– Мене просто цікавило, як ви обрали для себе таку діяльність? Чи підтримували вас близькі, родичі, батьки у ваших поглядах. Коли вони такими стали? Коли у вас зародилося це несприйняття всього радянського?

– Насправді несприйняття всього радянського в Харкові, якщо ти вивчаєш українську історію, не переписану росіянами, а дійсно плюс-мінус актуально, адекватно, то воно одразу у тебе з’явиться. Я у старших класах почав вивчати історію України, ознайомлюватися з історією України, з темою Голодомору, що було у нас на Харківщині, з темою Розстріляного відродження, з темою репресій, взагалі, що тут відбувалося у ХХ столітті. І ти йдеш вулицями міста і бачиш, ось пам’ятник Постишеву – організатора Голодомору, ось вулиця Другої П’ятирічки, ось проспект Леніна, а ось вулиця Петровського – організатора червоного терору, до речі, недалеко звідси. І в тебе виникають питання: чому у нас є пам’ятники або назви вулиць, теж в центрі були вулиці Чубаря, Косіора – організаторів Голодомору. Чому в центрі й не тільки в центрі нашого міста є вулиці на честь людей, які проводили геноцид мого народу. Це в голові відбувається те, що не може зіштовхнутися.

– Родина підтримувала? Чи були якісь сперечання зі старшим поколінням?

– Загалом плюс-мінус нормально. Після 2014 року з цим стало. Коли це питання було до повалення режиму Януковича, там були ще якісь нерозуміння – що, куди, а нащо. Тому що цю тему я намагався просувати в соціальних мережах в дуже далекі часи, ну, для мене дуже далекі. Коли мені було 16-17 років, я намагався в соціальних мережах це пушити: а навіщо нам пам’ятник Леніну на майдані Свободи? Багато хто це пушив. Я був просто один серед тих, хто цим займався.

– Тоді у вас була громадська організація «Світанок». Вірно? Чи вона з’явилася пізніше?

– Вона і зараз є як фонова історія. Ми, напевно, до кінця повномасштабного вторгнення не будемо відновлювати основну організацію в цьому форматі. Зараз у нас є кілька дочірніх організацій. Це «Деколонізація. Україна» і «Мова. Харків».

– Тобто ці проєкти реалізовують на базі громадської організації?

– Так, так.

– Але вони не є окремими громадськими організаціями? Окремо ви не реєстрували «Мову. Харків»?

– Ні.

– І «Світанок» продовжує існувати?

– Так, якраз у вигляді поки що “Деколонізації” та «Мови. Харків», тому що є багато питань. У нас насправді суттєва частина людей, які нам допомагали, які були в структурі, – у лавах Сил оборони. Немає зараз. Це окрема історія. Війна закінчиться, будемо відроджувати. Дуже багато є проєктів цивільних, цікавих, не пов’язаних з історією, які пов’язані якраз таки з міським простором, з іншими різними речами. Ми просто зараз це відклали до кращих часів, умовно до кінця війни.

– У 2015 році був у вас проєкт «Декомунізація», бо був вихвалений закон про декомунізацію, був проєкт «Декомунізація. Україна». Чому взагалі була потреба його створити? Влада, місцеві органи самоврядування, вони не справлялися?

– Спочатку ми просто їздили по області, щось десь зносили, це було хаотично. Потім ми почали ходити по балансоутримувачах, спілкуватися щодо якихось меморіальних дощок і теж мали результати. І вирішили створити таку структуру як «Декомунізація. Харків». Ми думали, що це суто харківська проблема. Ми зібрали просто дані, що ось є те, те, те, нанесли це все на мапу. І ми думали, що це проблема суто Харкова, що це ми якісь унікальні, особливі, проблемні. А виявилося, що ні, тому що ще й, наприклад, ми запустили цей проєкт, почали з’являтися якісь результати. До нас почали звертатися з Полтави, Києва, Дніпра, Одеси, Миколаєва, Херсона, дуже багатьох різних міст і навіть з якихось дуже західних регіонів. Що найцікавіше, пам’ятники Ватутіну чи Чапаєву були навіть на Закарпатті. Чи пам’ятник Пушкіну був у Львівській області до літа 2022 року. Тобто цікавих таких історій було дуже багато. І спочатку ми почали по Харкову, але дуже швидко розширилися на загальнонаціональний рівень, тому що, як виявилось, ми думали, що це проблема Харкова, але вона загальнонаціональна.

– Скільки у вас зараз людей в колективі, вони працюють на волонтерських засадах або отримують зарплатню? Як це все організовано?

– У нас є кілька людей, які отримують зарплатню. Тобто у нас є певна кількість донаторів, які підтримують цю діяльність. Тому що, чесно, на волонтерських засадах це було б, якщо брати команду, практично нереально. Бо іноді кількість об’єктів, якщо візьмемо навіть якісь вивіски, покажчики, пам’ятники тощо, якісь звернення від людей, може бути 500 фотографій за добу, тисяча фотографій за добу з усієї України. Розумієте, який це масштаб, це треба все опрацювати. Це треба зробити звернення, щось додати на мапу, десь пропрацювати з журналістами, що є такі об’єкти. Тобто є певна кількість людей, які працюють на зарплатах, є кілька людей з-за кордону, є люди з ІТ-сфери, які нам допомагають. Тому що інакше ми б просто фізично це все не вигребли.

– Скільки людей у вашій команді?

– Якщо брати й волонтерські засади – люди, які просто щось фотографують, нам допомагають, якщо брати загальнонаціональний рівень, кілька сотень людей, які на постійній основі щось роблять, у нас є. Якщо брати Харків, десь людей двадцять є, які теж на постійній основі десь нам щось допомагають, це на постійній основі. А якщо брати непостійне волонтерство, ну може людей п’ятдесят.

– А безпосередньо займається деколонізацією, знесенням?

– Фіксація в основному. Знесення – у нас є окремі бригади для цих всіх історій, юних наших патріотів. В основному зараз ми працюємо для фіксації. Тобто, я скажу чесно, переважна більшість об’єктів – це демонтаж все ж таки в межах чинного законодавства. Ми працюємо дуже сильно якраз таки юридично.

– Що ви маєте на увазі, юридично?

– Юридично, як бачимо вивіску – не беремо лом, не зносимо її, а ми працюємо в межах чинного законодавства, ми звертаємося до необхідних інстанцій і відбувається демонтаж в межах чинного законодавства.

– Відбувається органами влади?

– Або балансоутримувачами, або органами влади. Наприклад, у Харкові є купа вивісок, де вже немає давно власників, з початку повномасштабного вторгнення, які є російською мовою. Робиться наказ виконкому про демонтаж незаконно розміщених споруд. І все. Ми це зафіксували, ми їм передали, вони теж опрацювали необхідними департаментами, видається наказ і вони йдуть це все демонтують.

– Я спостерігаю у вашому телеграм-каналі “вночі невідомі патріоти”.

– Це таке теж є. Основний масив результатів – це все одно юридична робота. А там де, на жаль, з тих чи інших причин є якийсь або саботаж, або є якісь, на жаль, юридичні моменти, де це все неунормоване, є багато бюрократичних моментів, там відбувається так. Тобто в будь-якому разі мені найголовніший результат, а яким чином він досягається… Бажано в межах чинного законодавства. Якщо не виходить, ну, воно все одно законне.

– Як ви визначаєте об’єкти, які підпадають під дію закону? Адже все одно можна трактувати по-різному. Мені здається, що можуть бути судові спори щодо цього. Ви консультувалися раніше з Інститутом нацпам’яті? Чи зараз щодо кожного об’єкта такі консультації проводите?

– По-різному. У нас є фахові історики, з якими ми консультуємося щодо певних постатей. Це перше. Плюс у нас є в регіонах свої люди. Якраз таки це в переважній більшості фахові історики. Працівники університетів, з якими ми працюємо. Щодо вивісок чи покажчиків, тут вже питання, думаю, немає. Тобто якщо неактуальна назва чи вивіска російською мовою, тут немає питань. Воно, звісно, що підпадає під дію або закону про мову або законів про декомунізацію, деколонізацію. Спірних якихось питань може бути в день до відсотка. Й то, дай Боже, щоб він був.

– А з пам’ятниками, здається, частіше?

– Ми з багатьма істориками працюємо, напрацьовуємо ось ці от риби тексту, подаємо на Інститут, або вони все ж таки розглядали на експертних комісіях. Тому що, на жаль, закон прописаний так, що є кілька десятків прізвищ, по яких потрібні експертні висновки, аби закрити це питання.

– Ви пропонували перейменувати станцію метро “Академіка Павлова”, але в Інституті нацпам’яті з вами не згодні. Вони кажуть, що ця особа не підпадає під дію цього закону.

– Остання відповідь Інституту національної пам’яті була, що вони не підпадають під дію закону, але що вони підтримують перейменування станцій метро. Усі ці прізвища треба виносити на експертну комісію і давати рекомендації щодо перейменування. Щодо академіка Павлова, я не згоден з позицією Інституту, але є низка росіян, які, в принципі, були нейтральними до української державності. Є росіяни, які дійсно нічого поганого чи хорошого про Україну не говорили, але навіщо вони нам потрібні? Це всі ці Павлови, Некрасови, там кілька десятків прізвищ. Прізвищами яких були названі вулиці в переважній більшості великих українських міст. Тобто це один оцей пантеон російських назв. Просто одні росіяни щось говорили проти України, а інші – ні. Але навіщо вони нам потрібні? У нас достатньо своїх історичних діячів – політичних, культурних, військових – більше ніж достатньо. Навіщо нам академік Павлов, якщо у нас є впевнений… Окей, приберемо історію з якоюсь політизацією, не будемо брати вулиці Петлюри, Мазепи, а в нас немає харківських вчених, які не заслужили на назву вулиці? Я думаю, що якщо ми зараз звернемося до університету Каразіна, аби вони підготували історичні довідки, ми втомимося вивчати цей перелік прізвищ, які не вшановані.

– Хотіла ще спитати. Члени вашого проєкту, вони базуються кожні в окремих містах осередки. Чи ви подорожуєте, ваша команда? І як ставляться на місцях? Тобто якщо приїжджають з іншого міста, вас влада не знає…

– Є люди на місцях. Я регулярно катаюсь по різних регіонах, наскільки це можливо. І не тільки я. Бувають моменти, коли їздить наша команда в різноманітні регіони, працює. Були поїздки у величезну кількість областей. Я переважно їжджу домовлятися з органами місцевого самоврядування, а є команди, які їздять там, де, на жаль, треба працювати, щось демонтовувати, де триває саботаж, як, наприклад, в Одесі. Так ось. Звісно, що у нас є люди в різних регіонах, десь вони активніші, десь вони готові на щось найдрібніше, десь щось зафіксувати, десь люди готові діяти й діють. Яка реакція і регіонах? Різна. У нас дуже багато департаментів різних міських рад, з якими ми постійно в контакті, в робочому форматі. І обласних адміністрацій теж. І вони опрацьовують. Ми передали інформацію, вони нам потім можуть відзвітувати, що цього вже там більше немає. Або що вони вжили певних юридичних заходів. Є просто величезні різні бюрократичні моменти. І ось ми працюємо з величезною кількістю регіонів. Не з усіма. Є регіони, де ми не знайшли нормального контакту. Наприклад, умовно Тернопільська область для нас терра інкоґніта.

– Які у вас відносини з Харківською міською радою і з обласною військовою адміністрацією?

– З областю в нас ніяких відносин. З міською радою у нас регулярна робота якась таки по всіх цих вивісках, покажчиках, рекламах. Вони регулярно все демонтовують, беруть до уваги, відпрацьовують. Тобто місто Харків є в плані співпраці не показовим, але одним із найкращих.

– Чого не склалося з обласною військовою адміністрацією?

– А ніхто не виходив на контакт. Ми працюємо в переважній більшості з тими громадами або з тими обласними адміністраціями, які самі контактують. Тобто вони самі мають бути зацікавлені. Дуже велика кількість громад, обласних адміністрацій самі на нас вийшли, тому що дуже багато звернень. Не така велика проблема знайти мій номер, фейсбук. Вони пишуть, дзвонять, і ми контактуємо, спілкуємося, і знаходимо якийсь робочий формат.

– Чи не було якихось конфліктів на початку? Ви кажете, що з міською владою зараз все добре. Можливо, хтось намагався вас залякати, змусити якось припинити діяльність?

– До повномасштабного вторгнення це одна історія була, звісно. Зараз абсолютно інша історія. Тобто ми працюємо абсолютно адекватно. У Харкові плюс-мінус. Були історії, що мене хотіли затримати у справі знесення маршала Жукова неодноразово. Бували історії, коли хтось щось писав, що не треба це робити. Але ми продовжували цим займатися, тому що це одне з головних гуманітарних питань, які треба вирішувати.

– Як змінювалися ваші відносини з правоохоронними органами? Також, можливо, до повномасштабної й зараз? Бо я не пам’ятаю, коли востаннє бачила, що навіть в Єдиний реєстр досудових розслідувань щось вносили.

– Якщо брати юридичні ситуації, в мене жодного адміністративного протоколу, жодної кримінальної справи щодо цього немає.

– Особисто у вас? Чи в команди?

– У всіх, ні у кого нічого немає. Нуль. Жодної навіть адміністративки.

– Від 2014 року?

– Від 2014 року. Ми ніколи не ховалися. Були спроби щось, перепрошую, “по беспределу” зробити з боку поліції, але юридично ми чисті, абсолютно. Тобто жодного навіть адміністративного протоколу немає.

– Юридично ви ж консультувалися? Дії оцих невідомих патріотів вночі з демонтажу, вони ж можуть бути кваліфіковані або як хуліганство, або як пошкодження майна?

– Хуліганство, все ж таки, дивіться, це порушення моральних норм у суспільстві. А в нас є закон. А майно? А що? Воно потім, як показує досвід, після знесення дуже швидко міністерством виводиться з реєстру і втрачає якийсь охоронний статус. І все. І справа, якщо навіть колись відкрилася, закривається за відсутністю складу злочину.

– Постфактум?

– Постфактум, так. Ну, звісно, були, між нами, історії, коли Генпрокуратура відкривала кримінальні справи проти деяких керівництв обласних адміністрацій за демонтаж, за несанкціонований демонтаж деяких пам’ятників, тому що вони мали статус пам’ятки, але потім це все було закрите, тому що їх виводили з реєстру.

– Зараз Мінкульт став активніше видавати дозволи?

– Як було, так і є. Навіть, може, останнім часом гірше. Тобто коли Точицький прийшов, воно щось рухалось, але потім в якийсь момент знову стало. У цьому теж проблема, що є низка пам’яток в Харкові, по яких треба отримати дозволи, аби демонтувати їх міській владі, але їх немає. В області так само.

– Щодо меморіалу воїнам-інтернаціоналістам на проспекті Науки. Також бачила відео, як один з невідомих патріотів спилював болгаркою прізвище. І ви писали, що цей меморіал має бути демонтований. Хотіла спитати, чого патріоти вдалися до таких вже радикальних, жорстких методів? Бачила багато несхвальних коментарів щодо цього.

– По-перше, був лист від Інституту національної пам’яті щодо цього меморіалу. І, наскільки мені відомо, зверталася міська влада до балансоутримувача. Бо це ж не на балансі міста. Якась спілка, наскільки я пам’ятаю. І от вони не дуже захотіли це робити. Особливо нас обурило, що в якийсь момент дійсно там була закрита частина плит з іменами та прізвищами “освободителей” – катів Праги, Будапешта, Фінляндії. Але воно протрималось буквально порядку тижня. І от 9 травня хтось усе поприбирав, усі ці чорні пакети. Нас це обурило і ми закрили це питання.

Відео: «Деколонізація. Україна»/Telegram

Читайте також: У Харкові болгаркою спилюють імена загиблих на меморіалі: чому (відео)

– Мають прибрати там окремі прізвища? Або весь меморіал?

– Оце проблема, що концепція меморіалу така, що… Я не знаю, що вони будуть робити, враховуючи, що більша частина меморіалу – це якраз таки загарбники різноманітних країн. Ну і плюс, чесно, історія з Афганістаном, я не хочу навіть зараз це обговорювати. Зазвичай вона дуже вонюча, ця історія, ця тема. Тому що живе дуже багато афганців, які відстоюють те, що все ж таки не так погано, що вони брали участь у цій загарбницькій війні. І держава тому не хоче прирівнювати їх, умовно, до окупантів Фінляндії чи окупантів Чехословаччини, хоча, у принципі, це така сама СВО, війна в Афганістані. Але заради небажання втрати електоральних балів і крім цього інформаційних різноманітних інсинуацій, щоб цього не було, держава зараз не йде на цей крок. І ми зараз не йдемо на цей крок, тому що буде дуже багато агресії, негативу. Я думаю, питання буде ще дискутуватися не один рік щодо того, чи мають бути і як мають виглядати пам’ятники учасникам війни в Афганістані. На мою суб’єктивну думку, найкращий пам’ятник – у місті Хмельницький у вигляді пішака.

– Ви підтримуєте, я чула, що ідею створення музею. Музею радянських артефактів, якихось пам’ятників. Питання в тому, чи залишиться щось, щоб потім ставити в цей музей? Ви казали, що це має бути все подано з критикою того, що відбувалося. Чи залишаться експонати, якщо отак радикально…

– У музеї міста Путивль треба робити експозицію або перевозити в якесь інше місто. Наприклад, десь під Київ. Але там об’єктів більше, ніж у відомому парку Грутас у Литві. У нас є більше, ніж достатньо цих об’єктів, які по музеях, – це раз, в тому числі у цьому Путивлі. Друге. Є низка об’єктів, які зараз лежать по складах.

– Ну, ви розумієте, до чого я. Що можна було б зберегти якось, але воно було розбите кувалдами. Я багато читаю: “Якщо не демонтуєте самі, розіб’ємо кувалдами”.

– Це питання до органів місцевого самоврядування. Тобто там, де адекватні органи місцевого самоврядування, вони все зрозуміли, ще зробили у 2022 і 2023 роках. Там, де вони не розуміють, це їхня сфера відповідальності. Це ж зрозуміло, що це дуже дратівливе питання. І що демонтаж все одно відбудеться.

– Можете навести приклади, коли міськрада демонтувала після ваших звернень якісь пам’ятники?

– Це не стільки наша заслуга, хоч ми порушили це питання і юридично його пушили. Просто я знаю, що багато хто їздив до Терехова говорити й багато хто це питання потім почав пушити після нас. Це питання з Пушкіним на майдані Поезії. До речі, демонтаж відбувся раніше, ніж у Києві. В Одесі досі стоїть пам’ятник Пушкіну. Харків був ледь не передовик, окрім західних регіонів. Якщо брати більшість великих міст, то Харків один з передовиків у плані “пушкінопада”, хоча у нас чого тільки не було. У метро було чотири барельєфи з Пушкіним, було шість чи сім муралів з Пушкіним. Вулиця була Пушкінська, пам’ятники. Чого тільки не було. Немає в Харкові жодного об’єкта. Навіть жодного покажчика “вулиця Пушкінська” в Харкові більше не існує.

– Торкнулися вже теми донатів трошки, хотілося б розширити. Чи активно жертвують люди кошти, хто основні донатори і на що саме витрачаються ці гроші? Тобто на поїздки бригад по Україні або на закупівлю нових покажчиків?

– Є різні моменти. Частина це зарплата дівчатам, які займаються бюрократичною роботою. Це раз. Два, суттєва частина витрат – це поїздки, квитки, бензин, готельні номери різноманітні. Періодично, на жаль, бувають якісь втрати техніки, це ремонт авто. Наприклад, у нас є організаційний автомобіль, прекрасна литовська машина, яка постійно барахлить і помирає. Тобто є багато різноманітних таких моментів. У принципі плюс-мінус копійка в копійку ми втягуємося, тому нормально.

– Маєте фінансову підтримку, можливо мали від якихось відомих або впливових осіб?

– Фінансову ні. Це люди в переважній більшості абсолютно звичайні. Тобто якісь там відомі люди, відомі меценати – ні, ніхто.

– Під новинами про вашу діяльність у нас підписниця дуже часто пише один і той самий коментар: “Позняков живе в Ужгороді на донати”. Що б ви відповіли на це? І де ви мешкаєте зараз найбільше? Чи залишається Харків вашим домом?

– Це складна історія з містами. Наприклад, останнім часом я більше був в Києві, але зараз вже кілька тижнів в Харкові. В Ужгороді лежать мої речі, аби їх не порозбивало ракетами. Періодично я там буваю, відсипаюся тиждень-два і далі їду своїми круговими поїздками. Чесно кажучи, одного міста, де я живу, немає. Це от треба скакати, скакати, стрибати. Як Сковорода. Світ ловив мене та не впіймав. От зараз у мене така доля мандрівного філософа-деколонізатора, що я стрибаю по містах і намагаюся все всюди встигнути.

– Щодо перейменування топонімів. Чи були ви залучені до обговорень, коли обласна адміністрація та міськрада приймали рішення?

– Щодо міста. Ми були залучені до процесу, коли повноваження були в місцевої влади, в пана Терехова.Частина наших пропозицій була почута, частина, на жаль, ні. Тобто з містом ми контактували. Є, що похвалити, за що подякувати, є, за що покритикувати. Тобто, загалом, 50 на 50. Це не так погано, але й не так добре. А з областю у нас контактів, на жаль, не було. Нас не включали ні в які робочі групи, офіційні й неофіційні. Ми намагалися до них достукатись, подавали власні пропозиції. Вони розглядалися, майже всі були відхилені, наскільки я пам’ятаю. Тобто з областю у нас щось не вийшло, на жаль.

– Чи будуть виправлені оті назви, які отримали дуже суперечні відгуки. Наприклад, проспект Аерокосмічний. Можливо, ще щось.

– Зверталися щодо Аерокосмічного. На жаль, бачимо, що мешканці Харкова не сильно підтримали ту петицію. Півтори тисячі підписів було, наскільки я пам’ятаю. Я думаю, це питання більше залежить від пана Ігоря Терехова. Тобто ми можемо, звісно, періодично подавати ці пропозиції, але тут питання політичної волі.

– Що ще треба перейменувати в Харкові? Скільки вулиць. Можливо, ви рахували, скільки в Харкові та в області топонімів? Скільки знести пам’ятників ще?

– Щодо вулиць, їх десь 200+ в області. Дуже багато – це якісь дрібні насправді назви. Або щось десь трошечки суперечливе, оці нейтральні росіяни. Не можна називати їх хорошими. Хіба що Герцен виступав за, плюс-мінус підтримував Україну. Усі інші мали нейтральну позицію, просто вони не висловлювали негатив в бік України. Тобто це плюс-мінус 200 вулиць в області. У місті трошки менше, напевно, 50 – ті, які мали б бути перейменовані. В основному це дрібні вулиці, але є ті, що формально тоді не підпали під дію закону. Ми якраз будемо подавати їх всіх на експертну комісію при Інституті національної пам’яті. Це от у нас проспект Жуковського, де ХАІ уже, до речі, не носить ім’я Жуковського. А проспект лишився з пам’ятником. Це проспект Курчатова на П’ятихатках. Я думаю, що у нас достатньо вчених фізиків, чиїм прізвищем можна було б назвати. Була пропозиція, наче, Ігоря Толмачова, до речі. Я вважаю, що це хороша ідея. Це історія з Днем міста і якраз таки з назвами вулиці й метро 23 Серпня. Це Академіка Павлова. Є вулиця Гаршина, є ще певна кількість дрібних різноманітних топонімів.

– Щодо Петлюри. Чого не ухвалили?

– Мені самому цікаво. Я не бачу, чому. А Мазепи? Що тут такого? Я розумію, чому міська влада не пішла на вулиці Бандери чи Шухевича.

– Чому? На вашу думку.

– Електорат. Не хочуть втрачати електоральні бали. Але от у нас на грошах є гетьман Мазепа. Чому б не назвати вулицю його іменем? До речі, в нас є вулиця й бульвар Богдана Хмельницького. Ми пропонували або вулицю, або бульвар назвати на честь Мазепи. Тобто навіщо нам дві вулиці на честь Богдана Хмельницького, якщо можна було прибравши дублювання вшанувати певну кількість наших культурних, військових, політичних діячів. Сучасності, минулого.

– Хотіла ще спитати, на вашу думку, що відбувається? Чому не можуть дати вулиці або провулку ім’я Міська Барбари?

– Пройшло громадське обговорення на сайті міської ради. Я сподіваюся, що винесуть на наступну сесію. Якщо брати законну сторону, то мали б вже винести на топонімічну комісію. Тобто там міська рада запропонувала Гайворонську, плюс була пропозиція на Гаршина. Воно мало б бути винесено на топонімічну комісію, де мають проголосувати, яка все ж таки вулиця. А далі це проєкт рішення на сесію і голосування. Тобто тут питання політичної волі. Я все ж таки сподіваюся, що це питання буде закрите раз і назавжди.

– А на вашу думку, чому так тяжко йде саме з цією особистістю?

– Я особисто не можу зрозуміти. Це поза межами мого розуміння. Тобто якби це була б історія з вулицею Бандери, у Терехова якесь є своє розуміння, чому він не хоче, якесь переконання, що зараз не на часі. Тому що там якісь електоральні втрати будуть у нього. Але в чому проблема вулиці Міська Барбари, чи вулиці Василя Мисика, чи там родини Світличних? Тому що вони мають прізвища, як у політиків? Ну це дитячий садочок. Чому там у нас немає вулиць Петлюри й Мазепи, ну теж питання. Чи там Дані Дідика не зробили вулицю, хоча були теж пропозиції на його районі. Толмачова… Неврахованим лишилося десь близько 30 пропозицій. Я сподіваюся, враховуючи, що вулиць, яких лишилося перейменувати, штук 50, що рано чи пізно ми до цього дійдемо. А, вулиця Йосифа Сліпого була пропозиція, яка теж була відхилена. Янголенка була пропозиція, Амеліної.

– Тобто була від міськради обіцянка, що ми продовжимо цей процес?

– До речі, я якраз хотів наголосити, ухвалений закон про нацпам’ять, підписаний президентом, у нас поновлено антисаботажний механізм. Тобто шість місяців зараз у міської ради є повноважень, три місяці у пана Терехова і три місяці у голови обласної адміністрації, хто буде на той момент, той буде знову підписувати. Знову на розпорядження або на рішення про перейменування і демонтаж об’єктів. Тобто, на жаль, все не пропрацювали, масив був великий. Зараз завдяки пропозиціям і позиції громадськості з різних регіонів, у тому числі й нашого, був закон про нацпам’ять, це от у норму вставлено, що ще є рік, щоб ми вже допрацювали все до фіналу. От якраз сподіваюся, що зараз ми це і зробимо.

– Які пам’ятники треба, на вашу думку, знести у Харкові?

– Це скульптурна група Дружби народів на Харківському мосту. Це пам’ятник Шумілову на вулиці Морозова, наскільки я пам’ятаю, там у нього просто клейма не має де ставити, на цьому комуністі. Це погруддя Жуковського і Гагаріна біля ХАІ. Нарешті зчистити серпи й молоти з Харківської міської ради, прибрати зірку зі шпиля біля міської ради. Величезний мурал Гагаріна нарешті прибрати. Загалом це кілька десятків таких об’єктів, які лишилися у місті. Це можна за умов наявності політичної волі вирішити за пару місяців. А, і зірка на Харківських Дивізій з цим будьонівцем. Я думаю, що, чесно, вшанування учасників вигнання нацизму – це ок, це супер, але там потрібен інший пам’ятник. Цей пам’ятник у вигляді зірки з цим будьонівцем, радянським солдатом – це абсолютно не окей.

– Ви звернулися до Терехова щодо погруддя Міхновського, аби його установити в Харкові. Щось вам відповіли вже? І, можливо, у вас є новини, які ще погруддя, барельєфи можуть з’явитися в місті.

– Погруддя Міхновського вже в Харкові. Відповідь міської ради, що вони просять додати певні документи. Ми це все зробимо, тобто йде бюрократична процедура. Ми зараз це все зробимо, воно буде на топонімічній комісії, ми це питання вирішимо. І, скоріш за все, з вірогідністю 99% нам ще обіцяють передати меморіальну дошку з великим барельєфом Болбочану. Це була історія, яку ми хотіли зробити спочатку з героєм російсько-української війни, вже загиблим, на жаль, Миколою Кравченком, якраз на честь нього з’явилася вулиця у Харкові. Ми ще в часи доковідні зверталися до старого складу міської ради. Ми хотіли почати з барельєфа, а закінчити погруддям Болбочану на місці, де був раніше пам’ятник Тихонову, його якраз вже і немає. Це першочергова історія, що нам готові як місту подарувати меморіальну дошку з барельєфом Болбочану, як з погруддям Міхновському. І я це питання спробую вирішити теж найближчим часом. Це перше, що буде зроблено. І аби прибрати будь-які маніпуляції, ці всі об’єкти зроблені коштом громадським, меценатським. Жодної копійки з бюджету це не буде витрачено. Це перше. Друге, аби ще прибрати маніпуляції, ці люди, які спонсорували, в тому числі ці об’єкти, є дуже великими донаторами на військо. І це те, що вони дають і на гуманітарні питання, це їхнє особисте бажання. Це не такі великі гроші для бізнесу. Ось якраз Харкову вирішили передати, подарувати ці два об’єкти. Сподіваюся, що це не останні об’єкти. Є люди, які готові це теж проспонсорувати, до речі, з чинних військових, це погруддя Юрія Шевельова навпроти дошки Юрія Шевельова, яка там є. Але треба до цього ще дожити. Давайте ми встановимо ці об’єкти, це все буде. Й будемо рухатись далі.

– Ви говорили, що ви прагнете того, щоб не було різниці у перспективі між Львовом та Ізюмом. У вас була така цитата, я запам’ятала. І таке питання, чи ви вважаєте, що Україна має ставати міцнішою навколо загальнонаціональної ідентичності? Саме загальнонаціональної.

– Загальнонаціональна ідентичність є дуже важливою. Тому що все одно питання української мови, культури й загальнонаціональних героїв – це дуже важливий механізм єднання. Але що має бути в будь-якому разі під час процесів деколонізації? Деколонізація – це не тільки перейменування і демонтаж. Це якраз те, до чого ми підійшли. Це заміна. Тобто ми не можемо все знести й лишити порожнє місце. Все одно процес деколонізації – це процес повернення свого, першочергово. Це не деструктивний процес, це конструктивний процес. Ми просто зараз звільнили і звільняємо ці всі місця під наших національних діячів, які майже ніяким чином не були вшановані у Харкові. Тобто звісно, що мають бути Чорновіл, Петлюра, Леся Українка, але ми не маємо забувати наших діячів, умовного Йогансена, умовних УНРрівців братів Сім’янцевих.

– Місцевих?

– Так, місцевих. Звісно, що це має бути якраз таки здоровий баланс між загальнонаціональними постатями й локальними. Тобто в будь-якому разі, якщо наклепати по вулиці Бандери, Шухевича і Коновальця, буде питання, а що вони тут забули, якщо тільки такі назви. А якщо буде поєднання, що ось вулиця Семенка, ось вулиця Міська Барбари, а ось вулиця Коновальця, а вона переходить у вулицю Вікторії Амеліної. Має бути здоровий баланс між загальнонаціональним і локальним.

– Дякую вам за розмову.