Виносили людей, тварин і квіти – Горбунова-Рубан про Харків у 2022-му
На початку великого вторгнення РФ у Харкові залишилося 40% лікарів, а одиноких пенсіонерів шукали по багатоповерхівках із поліцією та ДСНС. Як встояло місто та наскільки швидко вдалося його «перезібрати» у надзвичайних обставинах. Про це в інтерв’ю МГ «Об’єктив» розповіла колишня заступниця міського голови Світлана Горбунова-Рубан.
Стосовно відповідальності, то це завжди був основний вимір моєї роботи, наголошує Світлана Горбунова-Рубан. Сьогодні вона очолює комунальний заклад «Консультативно-кризовий центр “Відповідальне батьківство» і є депутаткою Харківської міськради, а в минулому 28 років працювала у муніципалітеті – від 1997 року на посаді керівника управління праці та соціального захисту населення, а у 2010-му очолила Департамент охорони здоров’я та соціальних питань і стала віцемером.
У перші місяці війни у Харкові залишилося близько 40% лікарів
«Тому що я працюю безпосередньо з людьми, практично face to face. Дуже часто це ситуації, коли треба діяти терміново. А під час повномасштабної війни ці термінові сигнали почали поступати щохвилини. Дуже важкими були перші місяці війни: ми намагалися зрозуміти, як нам зорганізуватися, тому що практично рухнула вся система. Люди поїхали, фахівці, лікарі, медсестри, соціальні працівники. А тут треба надавати медичну допомогу пораненим людям. Але це та практика, якої ще не було у наших лікарів, бо з’явилися осколкові поранення, контузії, посттравматичні синдроми», – пригадує перші тижні повномасштабного вторгнення Горбунова-Рубан.
У перші місяці війни лікарів у Харкові залишилось близько 40%, соціальних працівників – 65%. Але вже на початку березня сформувалося повне розуміння, хто де знаходиться і хто що може робити. Усі керівники лікарень залишилися на своїх робочих місцях. Оскільки транспорт не працював, вони склали графіки для тих, у кого були свої автівки: хто кого зранку забирає з колег. І таким чином лікарі та медсестри добиралися до роботи.
«Ті медики, які не мали змоги навіть у такий спосіб дістатися місця роботи, просто разом із сім’ями приїжджали до лікарні, працювали там 24 на 7 і приймали тих, хто потребував медичної допомоги. І я хочу сказати, що лікарі сім’ями так довго жили», – розповідає ексвіцемерка.
За зачиненими дверима знаходили покинутих пенсіонерів і тварин
Чи не найважчою була ситуація для літніх і самотніх людей, які залишилися без підтримки. На той час у Харкові офіційно жили 5 тисяч людей, які перебували вдома і потребували соціальної допомоги. З них 1200 були такими, хто не виходив зі свого помешкання і ще близько 820 прикутих до ліжка людей. У багатьох із них родичі, які доглядали їх раніше, поїхали з Харкова.
«А старі залишилися, тому що чи не захотіли їхати зі своїх квартир, які були в них єдиною цінністю за все життя. Або мобільна частина сім’ї не змогла взяти з собою літню людину, тому що вона була тяжко хвора або прикута до ліжка. Іще існувала надія, що це ненадовго: от ми зараз виїдемо на декілька днів, ну, може, на пару тижнів, і скоро повернемося, і все буде, як і було… Тож ми разом із волонтерами, соціальними працівниками, працівниками ДСНС обходили наші будинки, 16-поверхові, 9-поверхові. Ну, то що ліфти стали, це зрозуміло. Ми стукали у двері, розуміючи, що там хтось може бути. І дуже раділи, коли хтось відгукнувся з того боку. Якщо людина не могла нам відкрити двері, то ДСНС допомагала й поліція теж. І ми виносили тоді з квартир людей, які просили допомогу та не дочекалися її, тому що ніхто не знав, що вони знаходяться за цими дверима. І кішок знаходили, і собак, які вили за дверима, і квіти виносили у під’їзди, щоб хтось потім їх зміг поливати, і рибок виносили», – ділиться спогадами Світлана Горбунова-Рубан.
Тоді вона налагодила контакт з обласним домом-інтернатом у Харкові. Там були вільні ліжкомісця, і Горбунова-Рубан спрямувала до цього закладу майже 100 харків’ян, які залишилися сам на сам із війною та старістю.
«Це була сила, якої я за всі часи роботи не відчувала»
Великою опорою у перші місяці війни в Харкові стали волонтери. Харків’яни дуже швидко зорганізувалися та почали допомагати людям, особливо та частина містян, яка мала якийсь малий або середній бізнес, свої автомобілі та розуміння, що десь поряд є люди, котрі потребують допомоги, підкреслює ексвіцемерка. Чи не одразу на зв’язок вийшли ті волонтери, громадські організації та благодійні фонди, з якими в Харкові співпрацювали ще до повномасштабної війни.
«Вони телефонували, й питання було одне: чим допомогти? Першу хвилю евакуації практично організували волонтери. Люди вивозили на своїх автомобілях безплатно й сім’ї з дітьми, й сім’ї з людьми, що мали інвалідність. Я пам’ятаю евакуацію, коли ми відправляли незрячих наших молодих інвалідів, коли ми допомагали виїхати нашим інвалідам, які не чують. Волонтери працювали практично 24 на 7 на вокзалі, бо весь час подавалися евакуаційні поїзди, куди треба було людей посадити, допомогти їм з їхніми клунками, колясками, візками», – розповідає Горбунова-Рубан.
У той час волонтери дуже тісно співпрацювали із лікарнями та соціальними закладами – забезпечували гарячим харчуванням лікарів, соціальних працівників і пацієнтів.
«Це була така патріотична сила, яка всіх нас згуртувала, якої я за всі часи своєї роботи не відчувала!» – емоційно каже експосадовиця.
«Вся моя родина зі мною, в Харкові»
Поруч зі мною у цей час працювала і моя родина, розповідає Світлана Горбунова-Рубан.
«Усі в Харкові, всі працюють. Для нас, як і для багатьох людей, харків’ян, це стало містом сили, яке ми не зможемо покинути ні за яких обставин. Не хочемо навіть про це думати. Це політика моєї сім’ї, і це політика багатьох наших друзів, знайомих, людей, які разом з нами проживають усі харківські дні», – каже посадовиця.
Її онуки, які мали власні автівки, виконували доручення – відвозили ліки, харчування або транспортували людей до лікарні.
«Жінка мого онука працювала фельдшером на швидкій допомозі і навчалася у медичному університеті. Коли почалася війна, вона була вдома два дні, не знала, що робити і як себе вести. А тут телефонний дзвінок зі «швидкої», кажуть: «Олександра, швидко приходь, нікому сідати в машини». Нема людей, тому що співробітники, які жили у пригороді, не змогли добратися. І Олександра, як пішла на «швидку», то так і працювала – аж поки не закінчила інтернатуру і не стала анестезіологом-реаніматологом. І вона сьогодні працює в реанімації в 17-й лікарні. А мій онук, її чоловік, він працював у міськраді, в департаменті контролю, а коли почалася війна, цей департамент закрили, тому що контролювати поки що було нічого. І він пішов водієм на «швидку», там водії потрібні, сказав: «Я буду з Сашкою працювати». Він працює на «швидкій» по цей час. Він закінчив Академію державного управління до війни, а за війну, як почав працювати на «швидкій», вступив у медичний коледж і вже отримав диплом фельдшера», – розповідає Горбунова-Рубан.
Попри абсолютну любов до рідного міста, посадовиці вже ж довелося його залишити на деякий час. У середині липня вона прийшла до мера Ігоря Терехова з проханням звільнити її, бо почувалася непрацездатною.
«У мене був важкий посттравматичний синдром, я двічі попала під обстріли, тому що весь час по місту пересувалася на автомобілі разом зі своїм водієм. У мене був дуже поганий стан», – пригадує ексвіцемерка.
Натомість Терехов відправив свою заступницю у відпустку з умовою: якщо не зможе відновитися, тоді вже звільнить. Але вже у серпні Горбунова-Рубан повернулася до справ.
«Я була дуже рада, я дуже хотіла працювати. Я вперше зрозуміла, що таке перезагрузка», – каже ексвіцемерка.
«Люди мене не звільнили, вони телефонують, як і раніше»
На жінок після війни ляже величезний тягар і величезна відповідальність, прогнозує Горбунова-Рубан. Адже саме вони стануть основою українського суспільства.
«Чи впораються жінки після війни? Впораються! Впораються ті жінки, в яких є діти, тому що відповідальність жінки за дітей під час війни змінилася. Те, як сьогодні наші жінки працюють, виховують дітей, чекають своїх чоловіків, які воюють, опікуються літніми людьми, яких навколо стало значно більше, і від цього нікуди дітися», – каже ексвіцемерка.
Свою місію вона бачить у продовженні соціальної роботи з родинами. І попри те, що пішла з посади віцемерки, не вважає, що тепер має менше можливостей чи впливу.
«Люди ж мене не звільнили. Вони до мене як телефонували, так і телефонують. Я вже інколи жартую, що мій телефон написаний на заборі. Мій світ не став меншим, він просто став іншим. А ще в мене залишилися мої друзі, колеги, з якими я працювала, будучи віцемером та начальником управління соцзахисту. Я ні з ним не конфліктувала, я красиво пішла», – підбиває підсумки Світлана Горбунова-Рубан.
