Роман Олега Коцарева увійшов до «короткого списку» премії Книга року ВВС

Письменник поділився історією своєї літературної творчості та розповів про те, як створювалися «Люди в гніздах».

Справка. Олег Коцарев народився у 1981 році. Він є автором роману «Люди в гніздах», дев’яти книг поезії та одного збірника оповідань. Його поезія перекладалась англійською, бенгальською, білоруською, івритом, італійською, литовською, німецькою, польською, португальською, російською, сербською, словацькою, французькою та чеською мовами.

— Коли Ви почали писати?

— Мої перші спроби були зовсім дитячі. Наївні віршики про звірів і таке інше. Хоча траплялись і несподівано пророчі рядки. Ось, наприклад: «Україно, мати рідна, ти на захід дуже східна». А десь із одинадцятого, випускного, класу, я почав усерйоз цікавитися літературою. Ну, як усерйоз: регулярно писати, перейматися написаним. Пригадую, моє перше тодішнє оповідання було про людей, які застрягли в ліфті, а вірші — такі собі незугарні, але емоційно наснажені трохи панківські тексти антисоціального характеру. До речі, привіт харківській сорок шостій школі!

— Кого з літераторів вважаєте своїми вчителями?

— Ой, не знаю. Прочитаю нову книжку, що мені сподобається — і її автор уже на якийсь час трохи стає мені вчителем. Якщо спробувати відшукати тут якісь тенденції, то, можливо, часто це письменники двадцятого століття, модерністи й авангардисти, або наші сучасники.

— Від чого відчуваєте найсильніший письменницький драйв?

— Найсильніший драйв — коли ти почав писати і вже знаєш, куди рухатися далі, а тому почуваєшся вільно та дозволяєш собі різні вигадки, цікавинки та дивацтва. Це період піднесення, який змінюється на непевність, коли закінчуєш роботу над текстом.

— Як студіювання журналістики вплинуло на ваш стиль?

— Я закінчив відділення журналістики філологічного факультету Каразінського університету і займаюся журналістикою (в сфері культури, літератури) досить активно. Гадаю, це навчило мене з особливою увагою ставитися до самої структури тексту, не втрачати навіть у найбільших літературних пристрастях раціонального «каркасу». Також це школа швидкого і впевненого письма. Ну, й «м’яка філологічність» журналістської освіти. Ми не занурювались у глибини теорії та історії літератури, мови настільки, як, приміром, українські філологи, проте отримували «вступне» уявлення про багато речей, а відтак, коли якась тема цікавила глибше, її можна було вивчати самостійно. І, звичайно, сама практика журналістської роботи інколи дозволяє побачити цікаві або несподівані вияви суспільного життя людини: від ремонту локомотивів до суворих суддів, які стають сором’язливими, представляючи свою поетичну творчість.

— Ваше «задоволення від тексту», яке воно?

— Найбільше задоволення — це гра з текстом. Коли мені вдалось або самому написати якусь, наприклад, яскраву деталь, загадку, замасковану цитату, незвичну метафору або відгадати, побачити щось таке в чужому творі.

— Як прийшла ідея роману «Люди в гніздах»?

— «Люди в гніздах» виростають із теми родинних легенд, родинної пам’яті, «малої історії» (тобто історії окремих людей і сімей на противагу «великій» історії міст, країн, континентів, людства в цілому). Отож, ідея щось, пов’язане з цим, написати прийшла, коли я розбирав усілякі родинні перекази, архівні матеріали, свої та чужі. У цьому масиві інформації є дуже багато цікавих моментів для літератури. І не тільки для документальної, а й для художньої теж.

— Чи довго він писався?

— Загалом я працював над книжкою два роки. Але ключову частину написав буквально протягом двох тижнів. Тоді я жив на літературній резиденції в латвійському місті Вентспілс. Там надзвичайно добре писалося, нічого не відволікало.

— За яким принципом ви відбирали ілюстрації до нього?

— Ілюстрації я взяв зі свого родинного фотоархіву. Це знімки, зроблені з кінця дев’ятнадцятого до середини двадцятого століття. А вже з цих фотографій ілюстраторка і поетка Юлія Стахівська зробила чудові колажі. Саме в цьому місці подякую і Миколі Леоновичу: вони з Юлією разом зробили обкладинку, а він зверстав книжку. Дякую також Олені Шарговській за редагування і, звичайно, всьому видавництву «Комора».

— Чому саме ці кадри ви відібрали як ілюстрації? Хто на них зображений?

— Суть не в їхніх іменах і особах, а в символічному навантаженні давніх знімків як «свідків епох», їхній специфічній стилістиці й атмосфері, несхожих на ті, що ми бачимо на сучасних фотографіях. Та ще, звичайно, колажність, мозаїчність, іронічна суміш усього з усім притаманним текстові роману так само, як і його ілюстраціям.

— Розкажіть, яку філософію закладено у роман?

— Мені йшлося про різні речі. До прикладу, про те, як писати поміж іншим про травматичні, суперечливі, болючі речі (війна, Голодомор, колаборація з нацистами і більшовиками, репресії тощо), але писати життєствердно, так, щоб це, перефразовуючи Винниченка, «можна було читати без брому», часом навіть парадоксально весело. Важливими були для мене мотиви пам’яті й забування. І, звичайно, моя книжка виразно маніфестує концепцію прози, сповненої гри, метафор, асоціацій, прози, в якій сама форма грає не меншу, а нерідко й більшу роль, ніж, скажімо, сюжет чи «тема та ідея».

— Чи можна вважати, що у романі ви показуєте вашу «родинну реінкарнаційну історію»?

— Уривки моїх родинних легенд тут перемішано з легендами інших родин, з архівними даними, а також із відвертою художньою вигадкою. Тобто це таки художня література, а не історична книжка. «Люди в гніздах» — узагальнена картина, що символізує розпад приватної історичної пам’яті як такої, перетворення її на химерний, калейдоскопічний сплав усіляких часто малопов’язаних між собою історій. Але й у такій строкатій мозаїці, як з’ясовується, можна знайти дещо цікаве. Між іншим, спеціально для харківських читачів відзначу, що значна частина дії роману відбувається в нашому місті, зокрема, в часи його німецької окупації.

— Чи будуть «Люди в гніздах» мати продовження?

— Цей роман вельми самодостатній, навіть трохи «замкнений у собі». Тому навряд чи він потребує продовження. А з другого боку… В ньому є деякі неоднозначно чи не до кінця розв’язані інтриги і загадки, тому все може бути.