• Четверг 03.12.2020
  • Харьков -4.22°С
  • USD 28.44
  • EUR 34.32

“У кіно є тільки два бюджети: грошей нема або грошей нема зовсім”. Українська акторка Римма Зюбіна про приїжджих акторів, важливість деталей та студентське кіно

Интервью    1351
“У кіно є тільки два бюджети: грошей нема або грошей нема зовсім”. Українська акторка Римма Зюбіна про приїжджих акторів, важливість деталей та студентське кіно

Акторська професія – багатогранна, кожна роль особлива, а жодні два актори не зіграють однаково. База тут надважлива, але багато речей приходять тільки з досвідом. Українська акторка Римма Зюбіна на майстер-класі у Харкові відкрила початківцям свої акторські секрети. 

За більше ніж 20 років Римма Зюбіна додала особливого шарму персонажам у 150 фільмах, серіалах та театральних постановках. В професійному театрі вона грає з 19 років, а свою першу театральну нагороду отримала в 21. Римма знімалася і у телефільмах, і у кіно для великого екрана. Пройшла вітчизняний кінематограф та працювала над кінострічками на закордонних зйомках. За роль Дарини в художньому фільмі режисера Тараса Ткаченка “Гніздо Горлиці” 2016 року акторка отримала нагороду “Найкраще виконання головної ролі” української кінопремії “Золота Дзиґа”. Крім того, Римма Зюбіна займається телевізійними та волонтерськими проєктами.

Вона знає про кіно дуже багато і радо ділиться знаннями з акторами-початківцями. У рамках цьогорічного кінофестивалю Kharkiv MeetDocs 30 жовтня 2020 року Римма Зюбіна провела у Харкові майстер-клас з акторської майстерності. Через пандемію захід змогли відвідати тільки 20 людей. Послухати професіонала завітали студенти, починаючі та навіть досвідчені актори.

“Кастинг — приниження чи перемога над самим собою?”, “Етику у стосунках ніхто не скасовував”, “Як пережити безробіття і періоди «простою»” та відповіді на багато інших питань дізнаються і читачі МГ “Об’єктив”.

«Півроку або рік — це ще не “простій”. От 18 років…»

– Є в акторській професії такий період, з яким усім страшно зіткнутися. Це так званий “простій”, коли в тебе закінчився один проєкт, а інший тебе ще не знайшов. У вашому житті були такі моменти? Як пережити це безробіття?

– Знаєте, для мене Харків таке дуже дороге місто. Тут у танковому училищі навчався мій тато, в Харкові народився мій чоловік, моя свекруха закінчила тут театральний інститут. Тут відбулися прем’єри “Горлиці” і “Межі”. Ми тут грали “Дядю Ваню” і тут народилася Людмила Гурченко, яка для мене є прикладом цієї незламності акторської професії. За радянські часи не було 125 каналів по телебаченню, а були тільки кінотеатри. І ось ввечері весь Радянський Союз пішов у кінотеатри, а зранку 22-річна Люся Гурченко прокинулася знаменитою. А потім 18 років “простою”. 18 років нічого не грати. І усі ці 18 років співати пісеньку про “5 минут” концертами від Магадану до Львова.

Для мене було до неї таке ставлення одне, а потім я прочитала книгу “Моё взрослое детство”. У мене навіть є ідея перекласти її українською мовою і зробити аудіокнигу. Для мене “простій” Гурченко завжди стояв перед очима прикладом, як треба зберегти себе та не впасти у відчай. Так, були у неї проблеми й з алкоголем, і з дитиною непорозуміння, але вона знову з’явилася у кадрі через 18 років і стала зовсім іншою. У неї зовсім інше обличчя, у неї зовсім інші очі. Це очі не дівчинки, яка співає про “5 минут”. У ці очі тільки заглянути на крупному плані і можна вже нічого не питати. Тому, коли у мене трапляються ці періоди “простою”, я думаю: “Так, стоп. Півроку або рік — це ще не “простій”. От 18 років…

Молоді актори взагалі не знають, що таке “простій”. Я у 1992 році перший раз знялася в кіно, а потім 8 років кіно взагалі не знімалося. Так, у мене було телебачення, у мене був театр, але тоді я навіть не думала, що фільми колись знову почнуть знімати.

А мій другий “простій” збігся з періодом, коли в Україні почалася війна. У березні 2014 року, коли відбулася анексія Криму, я не знала, як мені на це реагувати. Був просто ступор, коли ти хочеш щось зробити, але розумієш своє повне безсилля.

На той момент я була однією з актрис, які знімалися дуже часто, тому була ще й однією з найдорожчих актрис України і мій гонорар був таким прекрасним, що я могла дозволити собі будь-які речі. Але головних ролей нам (українським акторам – прим. ред.) ніколи не діставалося. Все знімалося на замовлення Росії, більша частина бюджету була з Росії, тому і головні ролі вже відразу віддавалися російським акторам. Нам доводилося грати ролі другого, третього плану, тому треба було так зіграти в одному епізоді, щоб тебе помітили, щоб ти став яскравим, топовим та медійним.

«Більше я зніматися у копродукції з Росією не буду»

І якби це просто була співпраця… Наприклад, як я приїжджаю у Польщу. Там все на рівних: абсолютно на рівних ми спілкуємося, як достойні колеги, як актори. У роботі з Росією я дуже часто спостерігала таке, що актори спеціально затягують свій знімальний день, щоб у них пройшла переробітка +12 годин (оплата зростає вдвічі – прим. ред.) Одного разу я бачила, як актриса сказала: “В этих обоях моя героиня жить не может. Я не буду сниматься в этих обоях”. І о 12 годині ночі в суботу, знаходячись за 70 км від Києва, реквізитор і водій їдуть кудись шукати шпалери. Тоді не було ще цих магазинів “Епіцентр”, не було такого величезного ринку. А вони десь шукали шпалери, приїхали, переклеїли й тільки тоді актриса почала зніматися.

В одному фільмі у мене був партнер, з яким ми грали кохання, сімейну пару, їхню зустріч під час війни: ми біжимо один до одного, стаємо одним цілим. Але тільки закінчується дубль – перестановка світла або камери – і мене наче не існує, я стіна, мене нема. І ти не можеш пробитися. Ти нічого не зробив поганого, ти такий самий, у тебе теж руки, ноги, ти теж стоїш у кадрі. Можливо, ти не такий медійний, не такий розкручений, але це не дає нікому право принижувати тебе, ще і на твоїй землі.

Я бачила, як актори та актриси падають на підлогу і, як тарганчики, дриґають ручками та ніжками, бо щось їм не так. Я бачила, як кидаються гребінцями й літає взуття. І я розуміла, що все це робиться у моїй країні, на моїй території “приезжими артистами”. Але знімальна група не могла нічого зробити, тому що ми від них залежали.

І звісно, у 2014 році на цю анексію Криму я просто відреагувала тим, що написала: “Більше я зніматися у копродукції з Росією не буду”. Я на сьогодні втратила 70 чи 80% роботи. Є якісь фільми, які виходили вже після 2014 року, але знімали їх раніше. Після 14-го року я з Росією не співпрацюю. І дуже радію, що українське кіно наразі дуже сильно розвивається. 

«Є або 600 гривень заробітку, або потім 60 000, а потім два роки “простою” і коли наступний “кеш” незрозуміло»

– Аби потрапити до якогось проєкту молодим акторам треба пройти дуже багато кастингів. Про що треба пам’ятати йдучи на проби? І  як ставитеся до кастингів особисто Ви? 

– Для мене кастинг – це моя невеличка вистава. Для акторів, особливо для початківців, дуже важливо знати про те, що ваш перший кастинг може завжди стати останнім. То ж до нього потрібно ставитися так само відповідально, як і до ролі. І те, чого нам бракує взагалі у житті, і в акторській професії також, – це слово “відповідальність”. І коли я чую від акторів, що кастинги це таке приниження… Люди добрі, майте Бога в серці. Ви від когось чули: “Мене батьки примусили піти на акторський?” Ну не було такого! Йдучи у цю професію треба знати, що є або 600 гривень заробітку, або потім 60 000, а потім два роки “простою” і коли наступний “кеш” незрозуміло. Тому кастинги дуже важливі. 

Як я сама готуюсь до кастингів. Я завжди запитую хто режисер, хто замовник, знову ж таки, щоб не потрапити у російську копродукцію. Навіть якщо я знімаюсь в чотирисерійному фільмі, де у мене маленький епізод, я читаю повний сценарій, щоб не було, як у тому анекдоті, де актриса грала собі проститутку, а виявилось, що вона розвідниця. Або прошу хоча б вислати мені синопсис, якщо не можуть дати сценарій.

Я завжди прошу надіслати характеристику мого героя, бо навіть від того, як я буду одягнена дуже багато всього залежить. В 2018 році був у мене такий кастинг… У мене була десь приблизно така ж зачіска, як зараз. Тоді режисер мені сказав, що моя героїня знаходиться у монастирі 12 років і, можливо, саме через зачіску мене можуть не затвердити. Був ще другий тур проб, на який я зробила собі шиньйон, купила такі фарбуючі “пшикалки” для волосся і повністю зрівняла тон, зробила рівнесенький пробор, тобто, створила образ, якою я уявляю собі жінку, яка служить Господу Богу 12 років у монастирі. І така прийшла. На що мені режисер вже після проб сказав: “Що… Що в тобі змінилося?”. А я кажу: “Ну придивися. У тебе ще є питання, що я можу, а що не можу?”. І кастинг це обов’язково знати матеріал. Якщо я не знаю цього режисера, я дивлюсь все що написано про нього. Я дивлюсь, що він знімав, якщо є інтерв’ю з ним, я дивлюсь який він.

«Вам не соромно? Так багато роботи? На 2 місяці в Італію не хочеться поїхати?»

В липні у мене був дуже цікавий кастинг. Мені прислали 6 сторінок італійського тексту. Тітку збиває машина з мафіозі, вони її кладуть в багажник, привозять додому, витягають, а вона оживає і відразу починає казати: “О! Тут пліснява. О! Тут брудно! Тут це. Тут я приберу!”. І все це на італійській. Вона просто не замовкає. Таке враження, що від удару машиною вона перфектно заговорила італійською мовою. Я коли прочитала ці 6 сторінок, то кажу: “Ну люди добрі! Як ця жінка з Рахова по інтернету так вивчила італійську мову і приїхала. Вона говорить більше ніж італійські актори!”. 

Я прочитала і своїй подрузі одній кажу: “Соль, ну я не поїду. Ну я, навіть, на кастинг не поїду. Тут такий жах. Я не вивчу це ніколи”. І моя подружка Солічка, якій 26 років, каже: “Вам не соромно?“. Я кажу: “В сенсі? Ну, я ж вільна людина. Те хочу. Те не хочу”. Вона каже: “Що? Що, так багато роботи? Що, на 2 місяці в Італію не хочеться поїхати?“.

В перший же день я написала одній своїй знайомій, вона екскурсовод в Римі: “Порадьте, будь ласка, мені вчителя італійської”. Вона мені пише прізвище – Ольга Булдіна. Паралельно я на Youtube знаходжу якийсь ролик “Як вчити італійську” і знову бачу цю Ольгу Булдіну. Пишу їй ввечері: “Олічка, чи можна з вами зафрендитися?”. На ранок вона мені відповідає: “Панно Римма, я так розумію вас цікавить вивчення італійської мови?”. Я їй кажу: “Так, у мене через тиждень буде кастинг, там 6 сторінок італійського тексту…”. І вона мені пише: “Добре, давайте через годинку у зумі”. Ми зустрілися. В перший день я все переписала від руки, а в кінці дня зрозуміла, що я не спроможна до вивчення мови ніякої… 

«Ваша власна перемога важливіша ніж затвердження на роль»

Проходить другий день, третій. Я відклала всі свої справи, відключила телефон, сказала, що мене нема, що я в космосі. Я ходила гуляти в парк і давала собі установку, що маю 10 разів повторити повністю текст, і поки не повторю, додому не піду. На четвертий день Оля мені сказала: “Завтра ми з вами не зустрічаємося. Мені нема що з вами робити. Ви все знаєте”. І коли я прийшла вже на сам кастинг, то відразу сказала кастинг-директору: “Мені вже абсолютно по барабану: пройду я чи не пройду. Тому що для мене важливо те, що я вже перемогла. Я перемогла свій страх, свої невпевненості”. Зараз у цьому фільмі знімається Ірма Вітовська.

І кожен кастинг – це твій виступ, це твоя викладка, твої Олімпійські ігри. Ти завжди можеш прибігти другим, але серед спортсменів “срібло” дуже сильно поважають, бо “золото” може бути і випадковим. А кіно – це ще і ансамбль. Ось ти прекрасний і ти прекрасний, але разом ви не поєднуєтесь в кадрі. 

В театрі можливо все: чоловік може грати жінку, жінка може грати чоловіка, ти можеш грати будь-який вік. Театр – це така прекрасна умовність, яка дає нам можливість робити що завгодно. У кіно, якщо це не артхаус і не експериментальна картина, все має бути чітко. А в серіалах так взагалі, якщо є три героїні, то візуально має бути блондинка, брюнетка і руда, щоб навіть на загальному плані глядач розумів, яка перед ним зараз героїня. І це є норма. Тому в кіно ваша власна перемога важливіша ніж затвердження на роль.

«У нас в кіно є тільки два бюджети: “денег нет или денег нет совсем”»

– Про що треба знати молодим акторам про зйомки у кіно?

– Кіно це дуже величезна доля володіння технікою. От знімається дубль, один, другий, третій, четвертий. Знімається і кажуть: “Добре, ось цей беремо в роботу”. Потім знімається середній план, крупний, деталі. І треба чітко, як ви зробили на тому, першому дублі, на яку фразу взяли чашку, ковтнули, взяли ложку, взяли цукор, розмішали, ви мусите все це повторити. В театрі я сьогодні можу зробити так, а завтра, граючи цю ж виставу, вже по-іншому. У кіно треба як робот. Не втрачаючи своєї органіки, але як робот, повторити все, що зроблено.

Коли ми знімали “Жіночу інтуїцію” Оксана Байрак називала мене на монтажі “Моя спасительная Римма”. Тому що вона коли дивилась, як в одній і тій же сцені одна героїня на одному плані їсть виноград, на іншому вже їсть ковбасу, а на третьому чомусь п’є коньяк…. Це просто неможливо змонтувати. А я на всіх планах їм огірок. Я з салату дістаю один огірок і їм його, перший дубль, другий, сьомий, на загальному, на середньому, на крупному, на деталях. Я завжди  їм огірок. Треба дружити з реквізиторами і запитати, чого у нас на знімальному майданчику багато, що вони можуть дати на усі дублі. Бо в нас у кіно є тільки два бюджети: “денег нет или денег нет совсем”.

Про що я завжди прошу акторів. Працюйте над своїми ролями самі. Кіно – це не театр. Там ніхто не розбирає ніякий матеріал, на це просто немає часу. Перший дубль може бути репетицією і відразу останнім.

Взагалі, за контрактом, перше, що я підписую – це документ, де я віддаю всі авторські права продюсеру. У Голлівуді, наприклад, актори вважаються авторами сцен, в яких знімаються (вони отримують з цього відсотки – прим. ред.) В українському кіно всі авторські права належать продюсеру. Тобто це він навчив мене так говорити, грати, вклав в мене величезні гроші. Але ж, якщо на моєму місці стояла інша актриса, вона зіграла по іншому. 

«В моєму гардеробі немає жодної “тряпочки”, яка б не знімалась в кіно»

Та, попри це, ви повинні бути дуже обізнані в матеріалі своєї ролі. Бо коли мені художниця по костюмах виносить лілове плаття з глибоким вирізом, а я граю Софію (серіал “Таємниці” – прим. ред.), яка 12 років провела в монастирі, і художниця каже: “Ну вона ж уже вийшла з монастиря…”. Так! Але вона вийшла три дні тому і була там 12 років, а це відкладається на тому, як людина одягається. Костюм — це ваша друга шкіра.

В моєму гардеробі не має жодної “тряпочки”, яка б не знімалась в кіно. Тому що буває просять принести піджачок синій, зелений, коричневий і бордовий та взуття таке, таке і таке. Або кажуть: “Ти в цьому взутті біжиш по дорозі, по болоту, але, будь ласка, біжи акуратненько, тому що в іншому проєкті в них інша актриса грає”. Тому я краще своє вдіну і уб’ю вже. 

У мами я забрала всі кримпленові плаття 70-тих років, тому що я знаю що обов’язково цей вінтаж десь знадобиться. Купа якихось старих гаманців, годинників, взуття. Я нічого не викидаю. Я сортую сміття на “Україна без сміття”, бо на екології помішана, а все решта – це мій реквізит. Навіть фотокартки. Мені в одній виставі давали замість фотокартки мами постійно фотокартку якогось папи і мені треба було це закрити, щоб глядачам не було видно. Мені так незручно. Тому що обов’язково в залі є людина з двома вищими освітами. Обов’язково. Там не дурні. Ну чесне слово. 

А коли мені кажуть: “Та ніхто не побачить!”, – і з яскравим манікюром грають Островського, ще й зі стразіками… Побачать. Побачать і вдруге не прийдуть. Просто не прийдуть. 

«Обов’язково в залі є людина з двома вищими освітами»

І так само в кіно. Якщо я граю селянку, то нігті мають бути чорними, а не “грімчіком замазаними”. Знімаєтеся у кіно – знайдіть собі людину – народного консультанта. Щоб це була правда. Коли ми знімали “Гніздо горлиці” у мене консультантом була баба Настя. Між дублями я не кричала: “Перепудріть мені носик!”, – менш за все мене це завжди цікавило. Я просила прийти бабу Настю, тому що мені потрібно було знати правильні наголоси. В Івано-Франківській області говорять так, а у Чернівецькій вже інакше. Приміром, у Чернівецькій області замість “приЇхала” кажуть “приїхАла”. Це вплив з польської мови. За пів року до зйомок ми з сім’єю там відпочивали і я ще тоді це почула, і це “приїхАла” вставила в фільмі. Мені було важливо, щоб ми говорили точно. І коли один з критиків написав: “Ну все ясно. Лінецький з Івано-Франківська. Зюбіна з Ужгорода. Ну тому вони нормально говорять”. Боже, слухайте, в Івано-Франківську і Ужгороді зовсім по-різному говорять. 

Також волосся. Коли людина з полону йде – воно не чисте. І воно видно, коли ви просто гелем помастили по свіжій голові. Якщо ви по фільму вийшли з полону, якщо вас зґвалтували, били, ви не спали, чоловік побив, мордував – очі не можуть бути капнуті “Візіном”, вони мають бути запаленими. Для цього береться червоний олівець і проводиться по нижньому повіку. Може не падати сльоза, але очі мають бути червоними. Я завжди плачу по-справжньому, усі свої ролі. Коли ви в такому стані беріть і фотографуйте себе. Фотографуйте себе з бодуна, з походу, де ви не милися 5 днів, з поїзда. Фіксуйте ці моменти для майбутніх ролей. 

Рація (що приєднується до актора і пише звук – прим. ред.). Я завжди бачу де вона є у актора. Пошийте самі для себе резинку, куди будуть чіпляти цю рацію. Краще чіпляти на ногу. Я розумію, що не дуже зручно, коли сідаєш, але її тоді не видно. Якщо у кадрі видно лише вашу лицеву частину, то можна чіпляти на спину і системою до тіла, щоб не випирало. Бо це дуже часто видає. І ці деталі і в кіно, і в театрі дуже важливі.  

«Ви можете стати або не стати актором чи режисером, але ви повинні стати хорошими людьми»

Я в “Гнізді горлиці” (українська драма про трагічну долю заробітчан – прим. ред.), коли приїхала з Італії і Віталій Вінницький мені показує, як він облаштував хату на мої гроші, то підходжу до якоїсь полиці і проводжу по ній пальцем (щоб перевірити наявність пилу – прим. ред.). Просто так “раз” і пішла далі. Після фільму до мене підійшов один чоловік і каже: “Я працював в Італії прибиральником, доглядав за сеньйором. Це режисер сказав вам так пальчиком зробити? Ви просто коли оце зробили – я заплакав”. Я питаю: “Чого?”. Він каже: “Ви знаєте, це така монотонна робота. Я тижнями не виходив на вулицю. Кожного дня тобі треба памперса поміняти, хазяїна помити, їжу приготувати, уколи зробити, памперса поміняти, нагодувати, помити, прибрати квартиру, приготувати їсти… А якщо приїжджають діти, то дуже суворо дивляться, якщо щось не зроблено. Тому таким жестом я сам себе перевіряв, чи витирав я сьогодні пил”. 

І головне. Етичні моменти. Коли чуєш, що актор відмовляється заходити разом з усіма в туалет, тому що це привезений туалет і він спільний для жінок і чоловіків. Або актриса відмовляється гримуватись, тому що їй не подобається, як локони крутять. Чи ще щось там таке. Я завжди шокована від такого. Мій майстер завжди казав: “Ви можете стати, або не стати актором чи режисером, але ви повинні стати хорошими людьми“. І в 18 років я зовсім не розуміла що це таке. Але потім, спілкуючись з Чайковським Дмитром Семеновичем, людиною, яка пройшла і звинувачення, і табори, і повернулася в професію, я зрозуміла що таке все одно не стати “псевдозіркою”. Режисери здебільшого не вміють працювати з акторами. За мої 100 робіт в серіалах і кіно, я можу назвати ну 5 режисерів, які розбирають, які ідуть с тобою на діалог, разом с тобою створюють образ. Зазвичай просто нема коли. Ти мусиш прийти з вивченим текстом та підготовлений. 

«Я ніколи не відмовляюся зніматися у студентів»

– Ви знімаєтеся у студентському кіно? Про таке можна домовитися з Риммою Зюбіною?

Я ніколи не відмовлялася зніматися у студентів. Я завжди знаю, що можливо з них виростуть генії і їм потрібні ці “котики”, на яких потрібно тренуватися. Якщо вони будуть тільки на своїх тренуватися, то нічого не буде. Взагалі, робота в мене вся така. Як ми з Данею (син Римми Зюбіної – прим. ред.) сидимо і я кажу: “Дань! Мене там на радіо запросили. Авторську програму робити. Що робити?”. Він каже: “Мам! Що, багато роботи? Йди!”. “Сину, – кажу, – але це знов бесплатно”. “Так, мамо, скільки можна бесплатно працювати!”, – отримую у відповідь.

Нещодавно один кастинг-директор питає в мене: “Скільки Ви коштуєте?”. Я кажу: “Ну давайте поговоримо. Словаки в фільмі “Межа” платили мені 900 євро”. Вона мені пише: “Это больно”. Я пишу далі: “А 90% іншої роботи я роблю безкоштовно”. Вона каже: “Це вже тепліше”. “Давайте тепер шукати між тою цифрою та іншою компроміс”. Вона зникла. Ми компромісу не знайшли, але мені здається, що вони і не знімають кіно. Зі мною завжди можна домовитись. Всі соціальні проєкти, волонтерські проєкти, студентські фільми – це все безкоштовно. 

І ще, чому я завжди знімаюся у студентів. Тому що одного разу я знялася у фільмі студентки, а Тарас Ткаченко, який був її викладачем, подивився цей фільм і без проб затвердив мене на головну роль у фільмі “Гніздо горлиці”. Тому у студентів я знімаюся більше ніж за гроші. Я їм такі речі підказую, які приходять лише з досвідом.

Бажаєш першим дізнаватися новини Харкова, України та світу?

Підписуйся на Telegram-канал: t.me/objectivetv, Viber-канал: https://cutt.ly/lyDk847 або Instagram: instagram.com/objectiv.tv

Автор: Софія Краснікова
×

Tакже вы можете позвонить в редакцию по телефонам (057) 763-12-12, 763-14-14 или отправить письмо.