• Воскресенье 20.06.2021
  • Харьков +20.99°С
  • USD 27.17
  • EUR 32.44

“Чоловікові не заплатили, і я пішла співати в метро” – як українка стала керівницею хору в Польщі

Интервью   
“Чоловікові не заплатили, і я пішла співати в метро” – як українка стала керівницею хору в Польщі

Учасниця Вертеп-фесту-2021 розповіла, як навмання переїхала з України до Польщі. Українка працювала в “Макдональдсі”, співала в метро та врешті стала керувати хором у Гданську, а також виграла місцевий музичний конкурс.

Продовжуємо цикл публікацій Наші за кордоном. Розповідаємо про цікавих людей і захоплюючі історії їх нового життя в іншій країні. А також – про те, як сприймають у Америці, Європі та навіть Австралії гучні міжнародні події.

У попередніх серіях нашого циклу нові американці розповіли, чи голосують в США “за гречку” і чим жителів Штатів особливо здивував Дональд Трамп. Харків’янка, яка 30 років живе в Парижі, поділилася думкою про побиття українського підлітка і в цілому про ситуацію з безпекою у Франції. Харків’янин, який мешкає в Ізраїлі, повідомив, як проходить вакцинація від COVID-19 та чи всі радо роблять щеплення. А жителька Чехії родом зі Львова розповіла, чому місцеві пивовари під час пандемії запалювали свічки в кухлях.

Героїня сьогоднішньої історії – Анна Текучева. Вона та її чоловік їхали зі Східної України за кородон в нікуди. Чоловіка обдурили з роботою, Анна, попрацювавши в “Макдональдсі”, пішла співати на вулицю. Перш ніж вона знайшла роботу до душі, півтора року грала на гітарі в метро. Тепер вона – керівник хору в Будинку культури в Гданську. Колектив, який виконує українські пісні, брав участь у міжнародному Вертеп-фестивалі 2021 року, який відбувся в Харкові в онлайн-форматі. До пандемії Анна виступала з власними концертами й навіть виграла музичний конкурс у Гданську.

 

Чоловік працював три місяці, але грошей на заплатили

–  Ганна, коли ви приїхали до Польщі? Як це сталось? Чому  ви вирішили поїхати та коли ви їхали, ви вже одразу знали, що будете керувати хором?

– Ой, ви знаєте, щодо хору – то взагалі не було таких думок. Я, звичайно, вчилася в Університеті культури та мистецтв, і в мене був напрямок такий. Були державні іспити з диригування. Звичайно, багато часу присвячували цьому, але я просто думала, що я не дам ради керувати такою кількістю людей. Чому ми переїхали? Ну, ми переїхали у 2017 році, вже так давно. Переїхали через таку нестабільну ситуацію у нас вдома. Спочатку мій наречений переїхав, через три місяці я до нього долучилася, й почалися наші поневіряння в чужій країні та пошуки себе.

– Ви коли приїхали, у чоловіка була пропозиція роботи?

– Він купив у Харкові (не буду нічого приховувати), таке запрошення до роботи, щоб на підставі цього запрошення зробити собі візу. Ну й поїхав до цього роботодавця, який виробив це запрошення. На жаль, потрапив у дуже неприємну історію. Три місяці він працював, але не отримав грошей. Ось так. Ну, а пізніше чекали ми чекали, коли ж ця ситуація може покращитись, може все ж таки заплатять. Три місяці не було просто сил чекати, бо родина повинна бути разом. Я приїхала так екстрено, ми разом переїздили

– Ви приїхали на порятунок чоловікові?

– Приїхала на порятунок собі скоріш за все. Все ж таки чоловік сумував, але він такий витриманий, а я вже звільнилася з роботи, я думала, що через місяць я вже їду. І вже чекала, було тяжко, зима, сумувала дуже… І вже батьки (і мої, й Антона батьки) сказали: сідай і їдь уже. Назбирала грошенят і вирушила в подорож, якийсь маленький запас мала, але ж так трохи в нікуди їхала – я та він. Мені його працедавець зробив запрошення, щоб я зробила візу, та сказав: “Якщо ти звільнишся з цієї роботи, то ми анулюємо”, – тобто я не переїду. Я коли перетнула кордон, зателефонувала до Антона вночі. Він назбирав речей – і поїхав на вокзал мене чекати, й пізніше ми вдвох переїжджали. Я не їхала вже на готове, як планувалось, ми разом шукали. До добрих людей потрапили на щастя.

                   З відчаю пішла працювати в “Макдональдс”, витримала тільки 2 місяці

– Хтось допоміг вам? У чоловіка вже є робота?

– Так, тепер вже є, звичайно, робота. Договір він має дуже добрий. Допомагали добрі люди, наприклад, на попереднє місце моя подруга допомогла влаштуватись, потім через карантин почалися скорочення, й майже 3 місяці він не міг знайти роботу. А тепер вже, на щастя, знайшов – і вже більш-менш стабільна, договір у нього безкінечний.

– Передайте наші привітання вашому чоловіку. І давайте тоді розкажемо, як ви знайшли хор? Як ви почали свою професійну діяльність?

– Я ще в Україні працювала в Домі культури, й у школі працювала, і в садку. Я взагалі вчитель музики за освітою. Я прийшла до висновку, що мені більш за все подобається  працювати в домі культури, бо там найбільше творчості. У школі ти маєш підручник. Зазвичай можна щось вигадати, але все ж таки мусиш триматися якоїсь програми, а в домі культури можеш себе реалізувати творчо. Я, перш за все, коли приїхала, вчила мову. Як я казала, я не працювала 2 місяці й сиділа вдома та вчила мову. Не скажу, що добре, але все ж таки порозумітися могла. На другий день, коли я приїхала, я пішла шукати роботу собі. Я так трошки розгубилася, ніхто не хотів мене брати, хоча в мене була віза. Я була перелякана, й це людям передавалося. Ніхто мене не знає, хто я, бо я кажу, що я така гарна дівчинка, що я добре співаю, працювала там десь. Це нікого не переконувало. З відчаю я пішла до “Макдональдса”, але лише два місяці витримала – тяжко. До цього моя робота була – музичним керівником в садку, школі, домі культури… Пов’язана з творчістю, а тут такий стрес.

                                                          Співом у метро заробляла непогано

– Як ви знайшли таки творчу роботу?

– У мене був досить довгий шлях. Мені було дуже тяжко в “Макдональдсі”, мій наречений сказав: звільняйся. Я пішла – так екстрено для себе, неочікувано – бо я з гітарою приїхала, я пішла в переході заспівати. Не знаю, що в голову прийшло, але вирішила спробувати, може, трохи з відчаю. Заспівала день, другий. Заробітки були досить непогані – більше, ніж у “Макдональдсі”. Ставлення людей мене здивувало. Я півтора року, поки шукала собі більш-менш нормальну роботу,  заробляла гроші таким чином. Співала на вулиці, у переході – й, можна сказати, добре себе почувала. По грошах теж було дуже добре, але розуміла, що це все ж таки тимчасово.

– Скажіть, будь ласка, а це небезпечно? Ви ж сама? У вас була гітара, чи як ви співали?

– Була гітара. Сказати що було небезпечно, я вважаю, що ні. Якщо порівнювати з нашим контингентом, то тут набагато… звичайно, дивляться на те, хто і що співає та грає. Якщо хтось не вміє і просто прийшов, щоб грошей заробити, то й відношення теж таке. Вважаю, що для переходу гарно співала, грала – біля мене стояли люди, що квіти продавали. Тож я поверталася до дому з квітами, хтось мені обов’язково дарував квіти, цукерки купував. Я скажу, що за півтора року, поки я співала там, може, рази два або три було, коли люди щось недобре мені казали. Але завжди, коли хтось чіплявся до  мене, просто перехожі люди заступалися, просто підходили й казали: “Так, залиш дівчину, дівчина собі заробляє”. По мені було видно, що я не якась там безхатченко, просто вийшла.

                                 Люди з різних країн у хорі співали разом, щоб ділитися культурою

– Які пісні ви співали?

– Співала українські, російські пісні. Бувало так, що люди, наші люди, підходили, дякували, казали: дуже приємно почути рідну мову, рідні пісні, щось зі мною співали – і це мені дуже було приємно, для таких людей співати. І перед усім я познайомилися з багатьма такими цікавими людьми, добрими людьми, з якими я й зараз спілкуюся.

Познайомилася з такою жіночкою, яка працювала в домі культури. Вона одразу  запросила мене виступити – пару пісень  заспівати. І пізніше вона мені написала, чи не хочу я спробувати створити колектив. Це був інтеграційний хор (в сенсі, щоб це були люди з інших країн – не тільки українці), бо в них, у цьому домі культури, в якому я вже працюю не тільки керівником хору, але й узагалі, якісь цілі вони собі ставлять кожного року. Того року були такі цілі інтеграційні – щоб залучати людей з інших країн до культури, щоб вони ділилися своєю культурою, інтегрувалися з польською культурою.

Вона мені запропонувала. Я дуже перелякалися, якщо чесно, бо якщо мені роблять творчі пропозиції такі, то я ніколи не відмовляюся. Це такий виклик для мене! Але це для мене було дуже тяжко, бо я ніколи з нуля не збирала такий досить великий колектив. Хор у нас такий не сказати, щоб дуже великий, але більше 5 осіб.

– Що вас переконало?

– Переконало те, що, я ж кажу, я завжди приймаю виклики. Якщо це допомагає розвитку моєму особистому, то я завжди беруся, як би страшно це не виглядало. І найчастіше це вдається.

                                               Тренувались і співали  онлайн через жорсткі обмеження

– Хто ці фантастичні люди, які співали з вами  онлайн на Вертеп-фесті-2021? Вони професійні музиканти? Тому що це виглядало дуже професійно.

– Ці фантастичні люди – не професійні музиканти, що дуже цікаво. Коли ми почали це записувати, через пандемію ми не могли зустрічатися наживо. Я робила уроки для них, ми зустрічалися на зумі, а пізніше я кожного запрошувала записуватися. Я була просто в шоці, на якому рівні люди самі, використовуючи мої вказівки, сиділи та вчили. Я була дуже вражена. Мені було дуже приємно. Це була дуже тяжка робота фізично для мене, бо потрібно було кожного окремо три пісні записати, потім зібрати. Я дуже вдячна колективу не тільки через те, що вони дуже добре співають. Але й за те, що вони – класні люди, підтримають мене навіть у особистих справах.

– Ви казали, що це українці. Так?

– Так, український хор складається з українців, але половина членів хору – це люди, які приїхали з України, як я, а половина – українці, які тут народилися, тобто діаспора. Їх бабусі, дідусі жили в Україні, а пізніше їх переселили до Польщі, але вони дбають про традиції, вчать українську мову та розмовляють краще, ніж я, – і це дуже круто! Вони перші почали зголошувалися до гурту, вони були таким першим складом на початку.

  “Наші концертні костюми поки чекають на виступи”

– Ви казали, що під час карантину працювали онлайн. Зараз у Польщі вже почалися концерти, виступи, може, в якомусь невеликому форматі?

– Тепер, на жаль, локдаун у нас ввели. Усе гірше стало. Позачиняли всі магазини – і так далі. Ми дуже розраховували, що з березня будемо зустрічатися вже живцем. Пошили собі гарні костюми й хотіли їх показати. Гарний репертуар я підготувала, й уже були такі великі плани на 1-й, 2-й концерти, запис хотіла зробити. Але, якщо не можна, то не можна. Я завжди намагаюсь дотримуватися правил. І хоч трималась, але це мене не вберегло – я все ж таки захворіла, у мене досить тяжко проходила хвороба. Я нікому такого не бажаю.

                                             Бояться і хвороби, й вакцинації

– Зараз Гданськ на карантині – в жорсткому локдауні. А яка ситуація щодо вакцинації? Люди чекають на щеплення? Що кажуть?

– Люди кажуть різне. Здебільшого, на жаль, я чую таки тексти, що або взагалі не вірять у хворобу, кажуть, що це вигадане, й тим більш жодної вакцинації не може бути. Інші люди вірять у хворобу, бояться, але бояться й вакцинації – і це найбільша група. Мої знайомі кажуть: “Ой, ми почекаємо, бо ми боїмося, бо це нове”. Я їх якоюсь мірою розумію. Ну, й теж маю знайомих, які їдуть, чекають у черзі (треба в чергу стати, щоб отримати щеплення).

– Тобто потрібно якось зареєструватися, й тоді тебе викличуть і зможуть безкоштовно зробити щеплення, так?

– Так. Мені взагалі подобається дуже сильно те (якщо ми говоримо про медицину),  що якщо працюєш, якщо маєш страховку, то ти на таких самих правах, як і громадяни Польщі. Ти отримуєш медичні послуги. Наприклад, у мене є знайома, вона приїхала з рідкою СМА (це генетична хвороба). Вони переїхали сюди через те, що Польща рефондує ці ліки, які потрібно брати щомісяця протягом цілого життя, щоб підтримувати життєві функції. Ці ліки коштують 70 тисяч євро на рік (або доларів, не буду брехати), але це величезна сума. І вона отримає їх через страховку.

– Тобто дуже дороге лікування, й уряд допомагає?

– Так. Мені дуже це приємно.

– А страховка вартісна? Скільки ви сплачуєте?

– Ми не платимо. Це відраховується з нашої зарплатні. Так щоб платити щось конкретно, то ні, але з зарплатні щомісяця якийсь відсоток іде на те, щоб ти міг взяти собі лікарняний, деякі ліки. Я зараз купила собі дужі дорогі ліки, і я 25 відсотків десь сплачую.

– Тобто зараз, коли ви перехворіли Covid, ви відчули на собі таку систему медицини, можна сказати, високого рівня, так?

– Я вже давно на собі це відчула. Трошки мені не подобається те, що дуже тяжко дістатися до лікаря буває. Якщо мусиш зробити якесь УЗІ, або ще щось, то треба все ж таки зачекати. Я зараз вагітна, й мене поза чергою пропускають, я на першій лінії, якщо це стосується цих процедур.

Але взагалі дуже задоволена, так. Лікування, лікарняні, обстеження… Я вже стільки обстежень мала останнім часом. Якщо б я була вдома, то мені б не вистачило грошей на все це. У нас, на жаль, за все це треба було б заплатити. Я про своє місто кажу, не взагалі про всю країну.

На життя вистачає, особливо коли не п’єш и не палиш

– Я знаю, що наших  людей цікавить, скільки грошей заробляють за кордоном, і чи вистачає на життя. Як там у вас? Чи вистачає вам на життя, щоб кудись поїхати, піти, щось собі купити?

– Так. Ми заробляємо не дуже багато за мірками заробітчан, які приїжджають і працюють тут багато годин, щоб заробити й родині перевести грошей. Ми працюємо 8 годин на добу – так у нас у договорі прописано. Не скажу, що ми собі в чомусь  відмовляємо. Здебільшого купуємо все, що хочемо, але все ж таки маємо якусь межу.

Знімаємо квартиру. Ми не палимо й не п’ємо, що теж дуже важливо, бо тут цигарки дуже дорогі. І в нас ще щомісяця щось залишається, щоб відкласти, щоб можна було кудись поїхати потім, бо подорож додому – це теж досить дорого. Нам вистачає, ми не нарікаємо.

Я не думала, що тут так легко жити, насправді. Я думала: “Ой, країна інша, не будуть поважати”. Я взагалі жодного разу не відчула, щоб хтось із неповагою, погано досить розмовляв. Звичайно, я дуже сумую за рідними, за домом. Це мені заважає трошки жити, інколи така туга ввечері накочує, що просто тяжко. Ну, і ще один момент: тут ти не можеш просто змінити собі роботу, піти з одного місця на інше. Ти прив’язаний через ці папери, бо ми, іноземці, зобов’язані отримувати карту побиту. Вона досить довго робиться, я два роки чекала. Поки ти на неї чекаєш, то можеш працювати, але папери досить довго робляться. Це трошки мені не подобається. Але, з іншого боку, щоб отримати цю карту побиту, ти не мусиш збирати якийсь супер пакет документів, тобто все таке просте. Мусиш договір від роботи принести, заплатити невелику суму й надати такі необхідні документи – підтвердити, що ти маєш, де жити. Нічого такого космічного не має, тобто кожен може собі це зробити сам, без допомоги якихось третіх осіб.

                                   Де знайти шматочок України в Гданську

– Коли відкриють кордони, я приїду в гості до вас.

– Запрошую на каву!

– Дякую!  А куди ми підемо з вами, що зможемо таке смачне покуштувати?

– Спочатку підемо на каву над річкою. Що скуштуємо, то я не розповім, бо у нас така принципова позиція, що ми їмо тільки вдома. Не знаю, якось так повелося.

Пізніше підемо до Оливського парку. Це таке місце, що гарне й узимку, і влітку, й на весні. Далі – мені дуже подобається на пляжі. І кожен пляж зі своєю неповторною атмосферою. Ще такий тут є грандіозний музей ІІ Світової війни. Ми влітку були.

І ще мені досить подобається, що в деякі музеї (наприклад, археологічний, який я дуже люблю – на сусідній вулиці знаходиться) у суботу вхід вільний. Але, навіть якщо платити, то вхід до музеїв, театрів настільки дешевий, що кожен може собі дозволити.

Іноді, коли ресторани були відкриті, я співала в них. Тут є ресторан української кухні “Пан Котовський” – мама з донькою  відкрили. Це приміщення вони з нуля відбудували, прикрасили. Дуже крута кухня, завжди мене частують чим-небудь. Класна атмосфера – й дуже на високому рівні. Навіть мої знайомі кажуть: “Так, класно там, ми ходимо, ми любимо”. Тож  така марка є, й це мене дуже тішить. Шматочок України у Гданську, в Польщі.

– Ну що же, Ганно, будемо чекати нових пісень. Будемо слухати їх поки що онлайн. Коли я приїду, будемо слухати вже наживо.

– Добре, ловлю на слові. Будете – дайте мені знати!

Бажаєш першим дізнаватися новини Харкова, України та світу?

Підписуйся на Telegram-канал: t.me/objectivetv, Viber-канал: https://cutt.ly/lyDk847 або Instagram: instagram.com/objectiv.tv

Автор: Олена Скалецька

Вы читали новость: «“Чоловікові не заплатили, і я пішла співати в метро” – як українка стала керівницею хору в Польщі»; из категории Интервью на сайте харьковской телерадиокомпании «Simon»

  • • Больше свежих новостей из Харькова, Украины и мира на похожие темы у нас на сайте:
  • • Категории: Интервью, Мир, Украина; Теги: , , , , , , , , ;
  • • Воспользуйтесь поиском на сайте Объектив.TV и обязательно находите новости согласно вашим предпочтениям;
  • • Подписывайтесь на социальные сети Объектив.TV, чтобы узнавать о ключевых событиях в вашей стране и городе;
  • • Дата публикации материала: 13 апреля 2021 в 15:12;
  • • Корреспондент Олена Скалецька в данной статье раскрывает новостную тему о том, что "“Чоловікові не заплатили, і я пішла співати в метро” – як українка стала керівницею хору в Польщі".
×

Tакже вы можете позвонить в редакцию по телефонам (057) 763-12-12, 763-14-14 или отправить письмо.