Історія харків’янки про війну: відверто від першої особи

Кандидат філософських наук, старший викладач НТУ «ХПІ» Наталія Пустовіт надіслала до редакції МГ «Об’єктив» свою розповідь про вторгення РФ в Україну. Публікуємо цей текст від першої особи — без скорочень та редакційних правок. Багато хто з харків’ян впізнає в ньому себе.

24 лютого 2022 року дата, яка закарбує в пам’яті мого народу перші години жорстокої і кривавої війни проти України. Години боротьби незалежної нації за свою землю, цінності, ідентичність, право бути господарем на своїй території. Того дня все змінилося…

Війна застала мене у Харкові. Я прокинулася о 5 ранку від вибухів. Швидко вдяглася і ще декілька хвилин пристально вдивлялася у вікно, намагаючись відшукати джерело вибухів. Стало зрозуміло – почалася війна… День видався напрочуд теплий та сонячний, зима майже відступила. У місті ще зранку почався рух: хтось почав збирати речі, інші йшли в магазини та до аптек. Було якесь сум’яття. Перше, що я зробила – це налаштувала офіційні джерела інформації у своєму телефоні, щоб слідкувати за подіями. Потім пішла до магазину, але черга там була така шалена, що сенсу стояти у ній не було. «Продукти ще є, вода теж», – подумала я та й пішла. Ніч з 24 на 25 лютого була останньою, коли я спала у своєму ліжку. Надалі ночі проводила одягнутою, з тривожною валізою напоготові у коридорі квартири.

До речі, тривожну валізу я зібрала не відразу. Комплектувала її більше інтуїтивно, бо відчувала, що треба мати при собі ліки, їжу на 2 дні, документи, якийсь одяг. З кожним днем у місті ставало все гучніше і гучніше: працювала артилерія. У день мого народження, 1 березня, ворожа крилата ракета потрапила у будівлю Харківської військової адміністрації.

Мабуть, до вибуху брат встиг привітати мене, а потім я уже дізналася власне про руйнацію будівлі. Сидячі у коридорі свого помешкання, я відчула таке спустошення, що словами важко описати. Це як хтось відібрав у тебе щось дуже дороге, розтоптав брудним чоботом твій кришталевий світ.

Ніч, коли над дахом мого будинку пролітала рашистська авіація, я не забуду ніколи. Відволікали хіба що телевізор і розмови до 2 ночі з батьками. Я думаю, їм було ще страшніше, ніж мені, у той момент. Перед тим як перейти спати до коридору, я поцікавилася питаннями безпеки.  Перші дні з’являлося багато інформації про те, де краще переховуватися; тоді я й засвоїла правило двох стін. Ні про яку ванну кімнату мови навіть не йшло, знала – небезпечно. Тоді я відчувала й страх, і втому, але чітко знала з перших днів, і що залишається незмінним по цей день – це незламна віра у нашу перемогу.

Втома була, вона наростала потроху, бо я майже не спала. Була лише ілюзія сну, інколи химерна тиша. Я живу на 10 поверсі, що у воєнний час є додатковим фактором ризику, адже авіація дістане сюди. Чесно кажучи, мене не лякали літаки, як такі, адже першу освіту я здобувала у Харківському авіаційному університеті. Літаки для мене були звичною справою, я навіть розробляла конструкторську документацію. Стискалося моє серце від ракет, які бомбили моє місто, несли смерть і розруху. Адже за штурвалами винищувачів сиділи не пілоти, а чисте зло у людській подобі.

Небезпека авіаударів кожного дня почала наростати. Треба було шукати сховище. Декілька раз я оглянула наш підвал, стало очевидним – у разі завалів, кисню там вистачить на декілька хвилин, далі – смерть. Поряд із будинком є метро, яке і стало для мене домівкою на декілька ночей.

На той час, а це уже перші дні березня, у місто почала повертатися зима, було похмуро і сніжно. Харків покидало ще більше людей, місто наче осиротіло. Йшов сніг, нервово і часто голуби від пострілів здіймалися з дахів багатоповерхівок. Сон став розкішшю. Треба було навчитися жити у нових умовах. Важливим став зручний одяг і взуття, наявність тривожної валізи і раціональний розклад на день. Ми заходили у метро о 18:00 вечора і виходили о 6 ранку. Увесь цей час метро було запломбоване заради нашої ж безпеки. Скажу відверто, життя під землею – це ще те випробування, це важко, але безпечно. Перша ніч у підземці була дуже тривожною для багатьох, тоді усі слідкували за перебігом подій на Запорізькій АЕС, яку захопили російські війська. Уява малювала картини апокаліпсису на усьому континенті у разі вибуху. Не спалося. Ніч минула.

Читайте также: Харьковские «перекупы» снабжают машинами украинскую армию

У метро я спілкувалася з багатьма людьми, там межі життєвих умовностей розмиваються, усе простіше і кожен стає тобі наче гарним знайомим. Які неймовірні люди чергували на станції. У перші дні гуманітарна допомога ще не була налагоджена, але поступово все стало більш організованим. Я часто чула оплески в метро, але не дуже розуміла, до чого вони. Потім прояснилося: аплодували волонтерам, які підземкою розносили їжу, воду та ліки. Більшість людей спали на підлозі. У метро дуже холодно, і там легко застудитися. Щоб уникнути цього, я мала складну конструкцію зі своєї дорожньої валізи, вовняної ковдри та подушки. Подушка під спину, на валізі я сиділа, і в такому положенні проводила ніч. Пізніше підстелила картон для додаткової ізоляції. Ранком складала валізу та рушала на свій 10-й поверх перепочити хоча б дві години у коридорі, але й те не дуже вдавалося, бо повітряна тривога була стабільно гучною.

Звичайно, стараєшся тримати себе в руках, бути зібраним, мати майже крижану голову – інакше втратиш контроль над ситуацією. У будинку залишалися люди, в основному похилого віку, які не змогли б жити на станції метро. Я допомагала своїм стареньким сусідам, які лишалися вдома, — продуктами, ліками, підтримкою. Після декількох ночей у підземці мені довелося прийняти рішення про евакуацію.

Бо через загрозу авіаударів там треба було залишатися 24/7. Дістатися до залізничного вокзалу наземним шляхом було неможливо, бо загроза потрапити під обстріл дорівнювала 100 %. У метро збиралася група з чотирьох сміливців, які вирішили йти тунелями до Південного вокзалу. Шлях зайняв чотири години. Що треба пам’ятати під час таких «вояжів»: ні в якому разі не наступати на дроти і йти у протилежну сторону від лінії напруги. Тому ми комунікували: «Обережно, дроти!», «Обережно, яма!». Декілька разів зникало світло, у нас були ліхтарики в телефонах, тому підсвічували. Здавалося, що це безкінечна темна дорога, тунель десь у горах Тібету. Харківський метрополітен дуже простий: треба лише знати станцію, де необхідно здійснити перехід, це по суті маршрут потяга, але долаєш його пішки. Це була реальна пригода під супровід артилерії. Незважаючи на те, що вона нас не могла дістати, її було чути. По мірі нашого наближення до вокзалу я помітила тенденцію, що харків’ян у метро залишалося все менше. Були станції напівпорожні. Я вдивлялася у обличчя людей, а вони дивилися на мене. Хотілося їх усіх забрати з собою, кудись у безпечне місце. Люди уже тривалий час жили у підземці, у них був облаштований побут, свої групи спілкування. Таке собі мікромістечко під землею.

Нам лишалося пройти одну станцію, але провідниця нас не пускала далі, оскільки був ризик терактів. Ми лишилися заблоковані за один крок до мети. Через деякий час ми змогли рушити. І ось він – Південний вокзал. Треба ще було дістатися до потяга. Черги на потяги до Львова були неймовірно довгі, просто шалені. Але я тримала курс на Полтаву. Мені вдалося навіть знайти місце у вагоні. І так за 2 години евакуаційний потяг Харків-Івано-Франківськ домчав мене до Полтави. Далі — ніч у дитячому садочку, блокпости і невеличке містечко на Полтавщині.

Ці події не зникнуть безслідно. Вони змінили мене, мій світогляд, життєву позицію, цінності. Поряд з’явилися нові люди, які були поруч, які розділили мій шлях. Це і є життя. Ще у потязі, я чітко усвідомила, що позаду лишилося не просто місто, позаду лишилася частинка мене, адже там мої люди, мої історії.

Харків стоїть, розстріляний і понівечений брудним чоботом російського солдата… Він житиме, його небо закриває жовто-блакитний прапор і віра у перемогу його містян – неймовірних харків’ян!

Попри усі труднощі війни, Україна є фортецею незламної волі, нескорених сердець і сильного духу. Бо фортецею є наш український код. Україна понад усе! Бо Україна – то є ми! Бо Україна – то є я!

Використані ілюстративні фото.