«Я заборонила собі плакати» – голова Роганської громади Черненко
Про виживання у селищі, до якого впритул стояли російські танки – і не могли приїхати рятувальники та «швидка», про відновлення опалення, яке декілька разів нищили вороги, в інтерв’ю МГ «Об’єктив» розповіла Марія Черненко, начальниця Роганської селищної військової адміністрації.
Стоячи ховалися від обстрілів у підвалі будинку культури
З початком повномасштабного вторгнення відповідальність зросла в рази, тому що розумієш: від твого рішення залежить життя людей, каже Марія Черненко. Вона яскраво змальовує перші дні повномасштабного вторгнення, коли колона російської техніки зупинилась біля Малої Рогані.
«Ми вже чітко розуміли, в якому секторі стоять ті танки, які кудись не доїхали. Цю інформацію одразу передали нашим військовим. 26 лютого у нас зникло електропостачання, мешканці спочатку питали: «Коли ви відновите світло, чого ви нічого не робите?» А потім зрозуміли, що це не на два дні», – неспішно розповідає очільниця СВА.
Почалися обстріли Рогані. Люди намагалися виїхати через сусіднє селище Докучаєвське, тому що трасу на Харків вже перекрили вантажними автомобілями та борошновозами.
«Ті перші дні – це був якийсь загальний жах людський. Мешканці приватного сектору полізли у свої погреби, а жителі багатоповерхівок, де не було укриттів, збиралися в підвалі будинку культури в Рогані. Він був маленький, на стількох не розрахований», – зазначає Марія Черненко.
Люди спочатку сиділи у підвалі, потім перечікували небезпеку вже стоячи, щоб якомога більше односельців змогли вміститися в укриття. У якийсь момент це підземне приміщення перетворилося на своєрідний центр Рогані.
«Коли я виходила вранці з нього (також була з односельцями у клубі), люди на мене дивилися, і в очах було німе питання: «Ви їдете?» Мабуть, думали: якщо я втечу, значить уже скоро сюди зайдуть росіяни. Я їм відповідала, що нікуди не збираюся, що зараз треба хіба що до Харкова по хліб чи якусь гуманітарку. Адже крамниці спорожніли буквально за два дні», – пригадує начальниця СВА.
«Я бачила, як люди ставали сміливішими»
Тож керівниці доводилося шукали хліб, тому що до Рогані вже ніхто не приїжджав.
«У селищній раді тоді ще не було вантажного автомобіля, тож гукаю одного хлопця, кажу: «Віталь, давай з’їздимо на Салтівський хлібозавод». А він відповідає: «Марія Олександрівна, давайте не сьогодні». Я бачу, що йому страшно, й кажу: я буду їхати з тобою, не хвилюйся. І так ми з ним три рази завантажували «газельку» хлібом. А потім одного ранку він мені каже, що поїде сам. Я бачила, як протягом цього страшного березня люди, котрі залишилися у громаді, ставали сміливішими. Бачила, що вони вже готові були щось робити, щоб звільнити селище від ворогів», – каже Марія Черненко.
«Найважче – казати батькам, що загинула їхня дитина»
Найважчим, що їй довелося робити в перші дні повномасштабного вторгнення, за спогадами очільниці громади, стало повідомити батькам, що їхня дитина загинула.
«Це був жах, і, мабуть, останній раз, коли я плакала у 2022 році. Потім я заборонила собі плакати, бо дуже важко виходити з цього стану. 1 березня ми намагалися запустити великий генератор біля нашої водонапірної вежі, щоб подати людям воду. Бо за водою треба було ходити на джерела, ближче до росіян. Стався прямий приліт у той генератор – і дві людини загинули. Я знала цих людей, я росла з ним, з тим Серьожкою, який загинув, і батьки його жили напроти будинку культури. І сказати батькам…це дуже важко», – з болем пригадує начальниця Роганської громади.
Доводилося Марії Черненко в той час виписувати свідоцтва про смерть, тому що люди продовжували помирати – не лише через обстріли, а й від хвороб і старості.
«Тоді зробили спрощену систему оформлення свідоцтва про смерть. Ми не вивозили людей в морг, але після «прильоту» треба було хоча б особу встановити. Тож я із нашим головним лікарем Ждановою взялися одна за одну – і просто попід парканами намагалися добігти, бо хтось сказав, що баба Аня, яка жила біля траси, загинула. І ти заходиш на подвір’я, якого не знаєш, і шукаєш очима ту людину», – розповідає керівниця.
«Відстань між нашими військами і росіянами була меншою за кілометр»
Селище Докучаєвське, що поряд із Роганню, але до якого не наблизилися впритул росіяни, стрімко спорожніло в середині березня – після влучання по багатоповерхівках, де загинули мешканці. Люди виїздили, бо з’явився страх смерті. Залишилися ті, в кого не було автівок: аби вижити, спустилися до підвалів головного корпусі університету.
«13 березня українські війська зайшли в селище Рогань, і відстань між російськими військами та нашими стала меншою за кілометр. Тому обстріли були різні, точилися справжні танкові бої. Наші танки стояли в Докучаєвському та виїжджали до Рогані – на висоту біля цвинтаря, звідки накривали квадрат, де була техніка росіян. Я намагалася комунікувати з військовими, тож коли наші танки виходили працювати, мені телефонували та попереджали, щоб ніякого руху цивільних взагалі не було по селищу», – пригадує голова СВА.
«Щоранку мені треба було перевірити, чи є наш прапор над Роганню»
Рішення покинути громаду Марія Черненко не розглядала серйозно ніколи, але одного разу спіймала себе не бажанні «поїхати у довоєнне життя».
«Вивозила з Рогані хлопця з інвалідністю до Південного вокзалу, бо він ніяк по-іншому сам би не добрався – погано рухався. Забігла у вагон інтерсіті, яким часто в Київ до доньки їздила, – і згадала мирне життя. На секунду мені дійсно захотілося залишитися у тому поїзді і втекти від жаху, який відбувався навколо. Але треба було повернутися. Я розумію, що ніколи, при всіх складних моментах не поїхала б», – рішуче каже очільниця СВА.
Весна 2022 року багатьох випробовувала на міцність – і деякі колеги Марії Черненко не склали цей іспит: хтось почав співпрацювати з росіянами, хтось просто спустив прапор України – щоб не провокувати ворога.
«А мені треба було щодня, як тільки стане світліше на вулиці, подивитися, який прапор на селищній раді: чи його не збили, чи не зняли. Тож я бігла до сільради, бо повинна була перевірити, що наш прапор видно і що всі розуміють, що Рогань залишається Україною», – пояснює Марія Черненко.
«Якби у нас не було місцевої пожежної команди, втратили б набагато більше будівель»
Серед випробувань, які довелося пережити Роганській громаді, були часті пожежі внаслідок прильотів. Але на початку вторгнення жодна зі служб не приїздила на виклик – ані «швидка», ані ДСНС, – тому що громада через близькість фронту опинилася в «сірій» зоні. Тож довелося проблеми розв’язувати самотужки. На щастя, в Рогані з 2016 року діяла місцева пожежна команда.
«У 2021 році, це був перший рік моєї роботи, я думала: «Що вони роблять? То листя згрібають, ну що це за рятувальники, а ми ж витрачаємо на них мільйон грошей на рік». А вже у 2022 році я докорінно змінила своє ставлення. Тому що машини ДСНС не могли до нас приїжджати, а ці хлопці (хтось раніше працював вогнеборцем і на пенсії продовжив робити у нашій пожежній команді, хтось взагалі тільки навчався на рятувальника) наскільки хоробро намагалися врятувати будинки! Вони не могли погасити пожежу у тому будинку, що вже палав через «приліт», але рятували сусідні – відсікали вогонь, не давали йому переходити на інші будинки. Якби у нас не було місцевої пожежної команди, втрат саме будівель було б набагато більше!» – наголошує Марія Черненко.
У 2022 році внаслідок обстрілів були повністю зруйновані 35 житлових будинків і майже 700 пошкоджені. Загалом у селищі Рогань до повномасштабного вторгнення було 1200 дворів, зазначила голова СВА.
Росіяни декілька разів розбивали котельні у громаді
Ще однією бідою для мешканців Роганської громади стали удари росіян по котельних. Обидві – в Рогані та Докучаєвському – зруйнували в березні 2022 року.
«У Рогані стався «приліт», коли вже не було світла, тож там була пошкоджена будівля, але устаткування не порвало. Згодом ми докупили якісь невеликі речі – і вона була готова до опалювального сезону 2022-2023 років. А в селищі Докучаєвське все набагато складніше: там дуже старі котли порозривало. Але нам пощастило, що ми були перше селище, де закінчилися бойові дії. Тому за літо і осінь 2022 року ми повністю відремонтували котельню та 1 грудня 2022 року подали тепло. Люди з-за кордону телефонували: «У нас буде опалення, ми можемо повертатися чи нам ще краще за кордоном зимувати?» – розповідає Марія Черненко.
Те, що вдалося подати опалення, було знаком для мешканців, що селище живе й відновлюється, тож згодом багато людей повернулися. До повномасштабного вторгнення у громаді мешкали 16 тисяч людей. Після того як росіян відігнали, додому повернулися 12 тисяч мешканців. І на додаток оселилися понад 5 тисяч ВПО з Вовчанська, Куп’янська, Липців.
«Торік мав початися опалювальний сезон 4 листопада. Але в ніч на 4 листопада стався приліт шести шахедів по докучаєвській котельні. Спалахнула пожежа, бетонне перекриття впало на нові котли, які ми так важко з Німеччини везли у 2022 році. Але завдяки державним і міжнародним коштам все ж таки ми змогли у грудні розпочати опалювальний сезон», – каже голова СВА.
Сьогодні громада технічно готова до старту опального сезону, але усі розуміють, що котельні знову будуть під прицілом.
«Тому зараз максимально використовуємо якісь методи захисту. Хоча, чесно кажучи, від прямого ракетного влучання, а ви знаєте, що у нас 45 секунд підльоту, навряд чи що врятує. Готуємося максимально і до блекаутів, маємо резервне живлення усюди. Але я відверто кажу нашим мешканцям, що, можливо, буде така ситуація, коли ми залишимося без опалення. Хоча, як показала практика 2022 року, витримаємо», – наголошує Марія Черненко.
«Хочу попрацювати у мирний час»
У 2020 році під час виборів Марія Черненко була єдиною жінкою серед 15 голів громад, яких обрали в Харківському районі. Усі інші обрані голови – чоловіки. Оцінюючи власний досвід, вона впевнена, що жінки впораються з післявоєнними викликами.
«Дивлячись на своїх колежанок, розумію, що жінки не підвели у 2022-му, не пішли на колаборацію з ворогом. Мабуть, міцніше прив’язані до своїх громад, ставлення як у мами до родини. І я думаю, що роль жінок буде ще зростати», – твердо каже начальниця СВА.
Щодо до власного шляху, то вона відверто зізнається: якщо буде можливість, балотуватиметься знову.
«Хоча іноді думаю, навіщо, адже життя проходить. Але я спробую, тому що дуже багато з того, що хотілося зробити, саме війна посунула. І мені хочеться попрацювати саме в мирний час, коли все буде йти на розбудову та покращення», – пояснює голова Роганської СВА.
