Рожеві фантазії про спільне патрулювання кордону та платформи примирення розтануть у світлі реальності

Прочитала, що Сивохо переніс презентацію своєї платформи за примирення після наступу російських військ у Золотому, і десь там зажевріла надія, що прихильники домовлянь посередені нарешті добряче наробили в свої коротенькі кольорові штанці. Бо вже б пора.

Я, власне, згадала тут одну історію про те, як я, сама прихильниця домовлянь іще та, перестала в ці домовляння вірити.

Це було навесні 2014 року. У ті недобрі часи кожної неділі біля харківського Шеви збирався Євромайдан, а Антимайдан біля Леніна влаштовував свої сходки теж у неділю. І я ходила на обидва, бо працювала журналістом, як і зараз, і ми писали, що відбувається у місті.

Працювала я тоді в газеті «Весті», що зараз честі мені не робить, але тоді я щиро вірила (от наївна!) що ми, дійсно, маємо якось почути один одного, почути Донбас. От і ходила, окрім роботи, ще й послухати, що вони там хочуть.

Попри звинувачення нас тоді у антимайданній позиції, антимайданівці нашу газету ненавиділи, як і всі українські видання, тож доводилось маскуватися. Я надягала костюмчик гопниці (спортивки, кросівки, чорну куртку), брала колорадську стрічку до рук, яку там видавали всім охочим, і просто стояла слухала — типу, як своя.

І от на черговій сходці лідери цього всього зборища почали перечисляти, проти чого вони виступають. У числі інших людей, яких вони ненавиділи (правосєки, Турчинов, западенці, і т. д) були й українські журналісти. Нас вони звинувачували у тотальній брехні. І от під час такого виступу когось — я вже не пам’ятаю — бабусі божі кульбабки, що стояли поряд зі мною, почали волати: «Правильно говоришь! Их всех надо расстрелять, расстрелять! Этих журналистов, этих бендеровцев!» — бурхливі оплески.

І у цей момент у мене почали німіти ноги, бо до мене, нарешті, дійшло, чого хоче цей руській мір. Він хотів мене вбити! Для тих бабусь і хлопців, жінок, чоловіків я — звичайнісінька харківська наполовину російськомовна, дуже поміркована людина, що навіть на Майдан не дуже то й ходила — я для них була бендерівка. Лише тому, що не хотіла жити в російській імперії. Не ідентифікувала себе, як росіянку — цього було достатньо.

Я раптом зрозуміла, що аби вони дізналися, хто я, ймовірно, проломили б мені голову, як тому аспірантові з ХАІ, якого на сходах метро била ногами звичайнісінька чугуївська медсестра за прапор України в руках.

Я зрозуміла, чого хоче руській мір. Він хоче, щоб мене не було. Мабуть, саме тоді, із цього тваринного жаху, почала формуватися моя нинішня ідентичність.

І зараз я доволі чітко усвідомлюю, що таке рускій мір для мене та таких, як я. Коротко кажучи, їхнє життя — це моя смерть. Я навряд чи виживу за умов окупації, напевно, мене заберуть у підвали до бойовиків і там закатують до смерті. Або мені пощастить втекти на захід, і тоді в моїй квартирі житиме якась, простигосподи, моторола.

Їхнє життя — то моя смерть.

Тому дуже важко сказати, де саме посередині я можу з ними домовитись.

Я і їх теж десь розумію. Бо моє життя — це їхня тюрма. Вони не хочуть у тюрму, я не хочу на підвал.

А тому ми навряд чи домовимось посередині.

У цій історії є свої, і є чужі. Є наші, а є фашисти. Важливо визначитись, хто для тебе наші. Бо важко уявити, що існує якась середина між нашими та фашистами.

Мої наші — українська армія. Для мене фашисти — російська армія та їхні приспішники з ОРДЛО.

Я не можу собі уявити, яка тут можлива середина.

Поступово, болісно, через тваринний жах, це усвідомлять і Зеленський і Ко. Я впевнена, що дуже скоро всі ці рожеві фантазії про спільне патрулювання кордону та платформи примирення розтануть у світлі реальності: вони просто не перестануть стріляти!

Для рускомірців навіть Зеленський, навіть Сивохо — не свої. У кращому випадку вони для Путіна — «потешные хахлы». Але ніяк не рівні.

Зараз справа лише в тому, як швидко вони це зрозуміють.

Порошенку знадобилося майже 5 років.

Джерело — сторінка Олени Павленко у Facebook.