«Росіяни називали мене бандерівкою» – голова Дворічанської СВА Турбаба
Про два ув’язнення росіянами і перебування га ґратами під час окупації, виживання під обстрілами у звільненій Дворічній, те, як гуртує розпорошених односельців і допомагає їм, в інтерв’ю МГ «Об’єктив» розповіла Галина Турбаба, голова Дворічанської селищної військової адміністрації.
«Я відчуваю велику відповідальність сама перед собою: не зрадити себе, свої принципи. Складно приймати рішення і нести відповідальність перед людьми, з якими ти жила поруч і яких розкидало по всьому світу», – стримано каже наша співрозмовниця.
Її громада – прикордонна, яка з першого дня повномасштабного вторгнення опинилася в тимчасовій окупації, потім була звільнена під час Харківського контрнаступу, а зараз – окупована вдруге.
Окупанти підбурювали громаду й обіцяли по 10 тисяч рублів
«Ми вночі прокинулися від того, що стріляють. Що нам робити? Ми не розуміли, що відбувається, – пригадує початок повномасштабного вторгнення РФ очільниця Дворічної. – До Харкова тільки в перші дні люди могли виїхати. І то була зовсім невелика кількість людей, котрі виїздили. В основному залишалися на місці… Спочатку намагалися жити, як і раніше, прагнули зберегти спокій у громаді та забезпечувати її життєдіяльність електроенергією, харчами. Пекли і розвозили хліб. За деякий час прийшли до нас представники окупаційної влади, сказали «будуть підтримувати порядок».
А потім почалось невдоволення мешканців, яке всіляко підігрівали окупанти, що вже поставили блокпости та почали затримувати людей.
«До мене прийшли росіяни з автоматами і сказали, що люди мною незадоволені. Окупанти збирали на площі мітинги, і мешканці скаржилися, що немає ліків, адже доїхати до Харкова вже не було можливості. Ще люди хотіли їжі, пенсій, і хоча всі гроші нараховували на картки, готівки ніхто не завозив, бо банки не працювали. Мешканці слідом за окупантами повторювали, що у 1943 році працювала пошта і були кошти», – розповідає Галина Турбаба.
Тож росіяни запропонували виплачувати окупованим українцям по 10 тисяч рублів і сказали формувати списки. Селищна голова Дворічної цим не стала займалися.
«У камері була ще директорка школи, яка не пішла на співпрацю, і волонтерка»
На відміну від Галини Турбаби, із росіянами почали співпрацювати деякі інші посадовці селищної ради, старости та місцеві жителі, які прагнули керівних посад.
«Майже всі ці люди потім утекли з окупантами. Про них відомостей немає, дехто, кажуть, перебуває в РФ, дехто виїхав у Європу. А тоді усі шишки валились на нас. Казали, що ми не хочемо складати списки, щоб наші мешканці отримували ці російські рублі. Але ми знали, що фінансування йде, що люди отримують пенсії і заробітну плату на свої рахунки. І людям говорили, що від нас не відмовилися, ніяких змін в адміністративно-територіальному устрої України не сталося. Трималися, поки можна було, ну а потім мали наслідки», – стримано каже голова Дворічанської селищної військової адміністрації.
Про обидва свої полони у росіян вона розповідає неохоче. Вперше очільницю Дворічної окупанти два тижні утримували в приміщенні Куп’янського райвідділу поліції.
«Мене затримали на робочому місці, повезли із зав’язаними очима, і два тижні мої рідні не знали, де я, що зі мною», – каже пані Галина.
Фізичних тортур не застосовували, але морально росіяни знущалися, як могли, погрожуючи Турбабі. У жіночій камері, розрахованій на двох, окрім неї ще сиділа директорка школи, яка теж не погодилася на співпрацю з окупантами.
«Із нею ми були старожили, потім у камері опинилася волонтерка, син якої служив. І час від часу з’являлися інші жінки, які порушували комендантську годину. Згодом мене випустили, спитали, що буду робити. Я відповіла, якщо буде можливість, працюватиму, якщо ні, перебуватиму вдома. Після звільнення на роботу мене не впустили, автоматник біля адмінбудівлі сказав, що доступ заборонений – там уже працювала окупаційна влада», – пригадує події літа 2022 року селищна голова Дворічної.
Втекли з в’язниці напередодні контрнаступу ЗСУ
Після перебування у куп’янській в’язниці стан здоров’я Галини Турбаби погіршився, адже там не було ані без свіжого повітря, ані нормального харчування. Тож жінка лікувалася, а зустрічаючись із односельцями, не приховувала власну позицію щодо окупантів.
«По мене знову прийшли за місяць. Тоді вже у цій двомісній камері було шість, вісім або 12 жінок одночасно. Літо, липень-серпень, спекотно. Ніяких прогулянок, ніякого свіжого повітря… А 8 вересня ми самостійно вибиралися з неї. Напередодні контрнаступу росіяни нас закрили та залишили, і майже добу не було нікого, хоча вже лунали постріли, і ми розуміли, що десь ідуть бойові дії», – розповідає пані Галина.
Аж раптом серед ночі жінки почули грюкіт – в одній з камер чоловіки змогли вибити вікно разом із ґратами – та вийшли. Вони знайшли ключі й відімкнули всі камери, тож ув’язнені росіянами – а це близько 150 людей – разом повиходили.
«Уже приміщення було задимлене. У дверях я побачила директора комунального підприємства з Дворічної, Дмитра Миколайовича, який теж не пішов на співпрацю та якого росіяни утримували в цій в’язниці. Ми разом дійшли до околиць Куп’янська, знайшли автомобіль, ним і доїхали до Дворічної. Повернулися додому, позамикалися, а 12 вересня Дворічну звільнили», – пригадує Турбаба.
«Дві жінки і наразі під цими плитами»: як нищили Дворічну
У вересні 2022 року Дворічанщину частково звільнили – по річці Оскіл, де проходить територіальний поділ громади. Тож пані Галина засукала рукави й почала знову працювати. На той час уже не було посадовців-зрадників, Турбаба покладалася лише на рідних, односельців і комунальне підприємство.
У Дворічній отримували гуманітарну допомогу та ліки на громаду, але не було ні тепла, ні зв’язку. Не могли відновити навчання, бо не вистачало кадрів. На додаток ще й мости через Оскіл від перших днів повномасштабного вторгнення були перебиті.
А за тиждень після звільнення Дворічна вже потрапила під активні обстріли, перетворившись із деокупованої на зону активних бойових тій.
«Тому ми почали евакуювати населення. У кожен автобус, яким виїжджали наші жителі, ми заходили та говорили всім «Щасливої дороги!» – і всі відповідали: «До повернення!». Ми думали, що це тимчасово, ненадовго, що от-от все стабілізується й люди повернуться. На жаль, ситуація тільки загострювалася… До сьогодні ми не можемо повернутися в громаду, ми всі внутрішньо переміщені особи», – сумно констатує Галина Турбаба.
Вона перебувала у Дворічній до 23 лютого 2023 року. Каже, що трималися якомога довше. У цей час росіяни били по громаді з усього, що мали: і танки працювали, і міномети, потім додалися С-300 та «гради».
«Усе це ми витримували, з усім цим можна було змиритися. У лютому оголосили обов’язкову евакуацію населення, вже офіційно, до цього люди виїздили добровільно. А 23 лютого стався «приліт» – і наша чотириповерхова адмінбудівля, де люди отримували гуманітарку та ліки, склалася. Дві жінки з місцевих і наразі під тими плитами, які ми не змогли підняти, бо потрібна була техніка. Буквально за годину після того прильоту був ще один, росіяни пошкодили машини ДСНС і швидкої допомоги. Тому не можливо було підступитися», – із болем згадує селищна голова.
Половина мешканців громади ВПО, інша – біженці у Європі та РФ
Відтоді населені пункти, що були звільнені, знову потрапили в окупацію, як і власне Дворічна. І вся територія громади, яка славилася своїми заповідними землями, тепер тимчасово окупована або є територією активних бойових дій.
Але основна маса односельців далеко не поїхала – спочатку люди з Дворічної евакуювалися в сусідні громади та села. У Харкові й області досі залишається найбільша кількість земляків – близько 4,5 тисячі, каже Галина Турбаба. До повномасштабного вторгнення у громаді жили 16 270 людей, із них близько чотирьох тисяч – у самому селищі Дворічна.
Навесні та влітку 2022 року дворічани виїздили з громади на російську територію – через пункт пропуску Піски.
«І люди їхали – через РФ у Європу. Хтось залишався у РФ, бо в багатьох родинні зв’язки. Хтось їхав через всю Європу – і повертався до України, є серед таких і наші працівники. Хтось застряг у Європі. Зараз понад вісім тисяч мешканців нашої громади знаходяться в Україні. Менш як сто людей перебувають на території активних бойових дій – у громаді, до якої ми вже з жовтня минулого, 2025-го, року не маємо доступу. На тимчасово окупованій території теж є жителі, але ми не володіємо інформацією, скільки їх», – розповідає голова Дворічанської СВА.
Допомагають землякам грошима на лікування та заохочують учнів
Сьогодні розпорошена громада намагається триматися разом. Маючи невеличкий бюджет, усіляко допомагають землякам.
«Оскільки на території громади нічого не працює, маємо бюджет з податку з доходів фізичних осіб, які працюють, а далі – це дотація від держави. І наш бюджет розподілений на три частини: заробітна плата робітників, яких у нас мінімум. Друге – це підтримка Сил безпеки і оборони – ми допомагаємо захисникам, які на нашій території. Нічого не купуємо, але це субвенція військовим, які за ці кошти придбають необхідне, щоб боронити нашу територію. А далі вагома частина нашого бюджету – це підтримка наших мешканців», – розповідає Галина Турбаба.
Із 2023 року громада надає одноразово по 30 тисяч гривень землякам, які пішли у військо. І щомісяця близько 30-40 людей отримують грошову допомогу на лікування з бюджету Дворічанської громади.
«Ми два роки надавали нашим жителям підтримку на зимовий період. Спрацювали з міжнародним комітетом Червоного Христа, і наші люди отримували допомогу на дрова. І наші ВПО питають: а нам може бути якась допомога на зиму? Ми підрахували наші бюджетні можливості – і по 5 тисяч дали допомогу нашим пенсіонерам, у яких невелика пенсія. Родини з дітьми перший рік отримали по 3 тисячі гривень, а торік і пенсіонерам дали по 5 тисяч, і сім’ям з дітьми. Це не багато, не мало, але десь до 600 родин з дітьми отримали допомогу теж по 5 тисяч», – розповіла голова СВА.
А ще громада відновила онлайн-навчання у Дворічанському та Колодязнянському ліцеях. І так само підтримує своїх школярів: у травні учні 9-11 класів отримують грошову нагороду від громади як випускники. У вересні першокласники, окрім державного пакунка, мають ще й грошову допомогу від громади. Так само, як і діти, які беруть участь у творчих конкурсах.
Найбільшою бідою для усіх переселенців з Дворічанщини наразі залишається житло.
«Стосовно єВідновлення, ми не можемо нічого зробити. Не можемо обстежувати, дистанційне обстеження – теж під питанням. Фото і відео, що ми можемо отримати з офіційних джерел, не завжди підтверджують факт знищення. Якщо стоять стіни, то не можна ступінь знищення чи пошкодження визначити. І нічого не можемо зробити. Тільки два сертифікати в нас отримали люди з Дворічної», – каже Галина Турбаба.
«Важко, коли не можеш заплакати»
Хоча спогади про утримання у в’язниці Галині Турбабі даються непросто, вона каже, що думок про співпрацю з росіянами у неї не виникало.
«Чомусь я для себе вирішила, що я Дворічанський селищний голова Харківської області України, і іншого не треба. І роздумів таких не було. Робила, скільки могла. Була поруч зі своїми людьми і все, – просто пояснює свою вірність голова СВА. – У полоні в росіян не плакала – усі намагалися триматися. Заспокоювали одна одну, бо були директорка шкіл і фермерка, які не пішли на співпрацю. Це такий кістяк, який тримався і старалися одна одну підбадьорити. Важко, коли не можеш заплакати. Перші сльози були, коли стався «приліт» по нашому Дворічанському ліцею. Ми багато зробили, щоб він став опорним закладом, матеріальна база була чудова. Перший поверх – їдальня, другий поверх – відремонтована актова зала. І коли я зайшла і побачила все обгоріле, все чорне, оці металеві каркаси стільців, як скелети. От тоді вперше після деокупації я заплакала. Не знаю чому».
«Росіяни звільнили нас від зарплат, пенсій і наших домівок»
Коли ж мова заходить про окупантів, її очі спалахують ненавистю. Я ніколи не думала, що сусіди, які були «братами», можуть так вчинити, каже жінка.
«Коли прийшли і не дали нам змоги працювати, я не розуміла, від чого нас потрібно звільняти. Говорили, що ми націоналісти, що ми бандерівці, і мене називали бандерівкою, казали, що вони прийшли нас звільняти. Навіть якщо ми націоналісти та якщо у нас є бандерівці, то це наша територія, наші люди, і ми повинні з ними вирішувати, як нам жити, а не комусь із-за кордону. А тепер я розумію, що нас звільнили від усього: від заробітної плати, пенсії, нормальної роботи, дітей – від навчання. А ще нас звільнили від наших домівок», – гаряче резюмує Галина Турбаба.
Розмірковуючи про майбутнє громади – коли війна закінчиться та можливо буде повернутися до мирних справ, селищна голова зізнається: готова продовжити роботу та знову балотуватися на свою посаду на місцевих виборах.
«Чисто по-людськи, мабуть, не хочу. Все-таки уже сили вичерпуються. Але зараз навколо нас гуртується громада, ми її утримуємо і робимо все. Можливо, не багато ми робимо, але ми визначили для себе основне задання, щоб про нас не забули, що є така громада, і щоб ми залишилися на мапі України. А потім, коли буде можливість це робити на території, чому б ні? Чому це має робити хтось інший, а не ми з нашою командою?», – розмірковує Галина Турбаба.
